Курсова робота ” Причини розпаду Союзу РСР та відродження незалежної соборної Української держави. Революція на граніті. Прийняття «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 р., її зміст і значення “

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Політичні та соціально-економічні причини краху СРСР 

Розділ 2. Відродження незалежної України 

2.1. Розвиток багатопартійної системи. Вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р

2.2. Прийняття «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 р., її зміст і значення 

2.3. Студентська революція на граніті 

Розділ 3. Проголошення незалежності України 

3.1. Акт проголошення незалежності України 

3.2. Загальноукраїнський референдум та вибори першого президента 

3.3. Біловезька угода та її правові наслідки 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Звертання до феномену соборності супроводжувало боротьбу українців протягом століть за право на створення власної держави, і сьогодні воно залишається актуальним у світлі боротьби за єдність країни й маніпуляцій окремих політиків стосовно існуючого «розколу України».

Актуальність тематики даної курсової роботи зумовлена ​​входженням України в нове тисячоліття як суверенної незалежної держави. Утвердження незалежності сприяє позитивному ставленню європейських країн до України. Це дає українському народу хорошу можливість на демократичних засадах виконувати соціальні, політичні та економічні завдання, заплановані для процвітання країни.

Зараз Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію власного зовнішньополітичного курсу, відносини з близькими та далекими державами, із міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце в світовому співтоваристві.

Метою курсової роботи є дослідження історії України на шляху до незалежності.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

1. Визначення політичних та соціально-економічних причин краху СРСР;
2. Прослідкувати розвиток багатопартійної системи, та вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р.;
3. Проаналізувати прийняття «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 р., її зміст і значення;
4. Охарактеризувати студентську революцію на граніті;
5. Простежити проголошення незалежності України;
6. Обґрунтувати Біловезьку угоду та її правові наслідки.

Об’єкт дослідження – проблема здобуття незалежності Україною 1991 року.

Предмет дослідження – процес державотворення за часів радянської влади.

Стан наукової розробки. Теоретико-методологічну базу курсової роботи склали фундаментальні праці А. Камінського [6], В. Литвина [11], Л. Лук’яненка [12], В. Сухоноса [22], Ю. Шемшученка [27; 28] та ін.

Методи дослідження. При написанні роботи були використані методи історизму, аналізу, синтезу, а також деякі спеціальні і приватно-наукові методи – формально-юридичний метод, порівняльно-правовий метод. Проаналізовано велику кількість документального, нормативно-правового матеріалу.

Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

 

Розділ 1. Політичні та соціально-економічні причини краху СРСР

 

Говорячи про причини розпаду СРСР, не можна обминути тему кризи у міжнаціональних відносинах. Ескалація національних конфліктів у період розбудови відбувалася як з етнічних, так і з інших, соціальних та політичних факторів. Конфлікти між сусідами та прагнення «втекти з СРСР» багато в чому підживлювались економічними проблемами.

Перебудова змінила політичний клімат усередині країни, задала міжнародному іміджу СРСР більш високу планку, яка вже не дозволяла застосовувати масоване насильство під час придушення заворушень. Тепер санкції на застосування військ та масові арешти активістів національних рухів повинні бути обґрунтованими ретельніше. Те, що демократизація сприяла підйому національних рухів, ще дозволяє пояснювати політикою перебудови сам факт зростання міжнаціональних конфліктів у 80-90-ті рр. Адже причини цього процесу проявляли себе до того, як реформаторське керівництво КПРС розпочало демократизацію державного устрою [32, с. 24].

У етнонаціональної кризи була своя логіка розвитку, яка наклалася на події перебудови. При створенні СРСР міжнаціональні конфлікти були заморожені, але не подолані за допомогою системи національно-територіальних утворень (союзних та автономних республік та округів), головним завданням яких у рамках радянської імперії було підтримання національної культури та просування національних кадрів. Ця етно-державна структура призвела до синтезу власне етнічних проблем із соціально-політичними, але тимчасово задовольнила національні почуття частини народів СРСР, забезпечивши відносний захист їх національну культуру за умов індустріальної модернізації [5, ​​с. 37].

Союз, як і раніше, являв собою утворення з надто різнорідних елементів: у ньому співіснувала індустріальна цивілізація в європейській та північно азіатській частинах країни та середньоазіатські суспільства, які щойно вийшли із класичного до індустріального стану.

Різні стадії розвитку проходили народи, котрі живуть навколо Кавказького хребта. Якби суперечність між цими «блоками» була вирішальною, то СРСР розпався б інакше: основний розлом проходив би за лінії на північ від Кавказу та за кордоном РРФСР та Казахстану. Але цей напрям при колапсі СРСР був вторинним, «мотором» розвалу стала Балтія та Україна, а сам розпад відбувся рішенням лідерів Росії, України та Білорусі [32, с. 25].

Сказане значить, що зазначені конфлікти не зіграли роль ослабленні СРСР. Але в цьому відношенні етнокультурні фактори були тісно пов’язані з соціально-стадіальними. Після того, як у центральних регіонах СРСР практично завершився процес формування міського індустріального суспільства, змінився і вектор розвитку національних культур: вони почали проходити фазу свого роду вторинного етногенезу, коли частина населення стала усвідомлювати важливість своєї приналежності до конкретної етнокультури, тоді як інша частина ототожнювала себе зі «наднацією» — «радянською людиною» [32, с. 26].

Національна консолідація ставала важливим чинником соціального життя СРСР, і регіональні клани еліти вже замислювалися про можливість використовувати «національне відродження» з метою боротьби проти центру розширення своїх повноважень.

У етнонаціональних конфліктах періоду перебудови діяли дві основні сили: по-перше, емоційна масова народна стихія, ведена радикальними маргінальними елементами та національною інтелігенцією, на яку національна культура в силу світогляду, а іноді й спеціальності була головною цінністю; по-друге, прагматична республіканська номенклатура, що опинилася під тиском масових виступів, але готова при нагоді використати її у своїх інтересах [32, с. 27].

Безумовно, у важкій соціальній ситуації 1988-1991 рр. етнічні конфлікти помітно ускладнили становище союзного центру, показали його невміння вирішувати складні проблеми, що постали перед країною. Але, прийнявши затяжний характер, ці конфлікти самі собою ще не вели до розпаду СРСР [32, с. 28].

Результатом вибору М. Горбачовим альтернативного шляху став антивідомий курс 1985-1991 рр. [30, с. 129-136, 195-220, 296-315]. Він мав дві виражені складові: «місницьку» (посилення регіональних кланів) та «ринкову» (посилення самостійності директорського корпусу). Цей курс призвів до різкого посилення регіональних кланів правлячої еліти (особливо її «другого ешелону»), демонтажу галузевої системи управління економікою та зростання самостійності суб’єктів господарювання за збереження їх монополістичного характеру. На поверхню соціально-політичного життя вийшли потужні етнічні, популістські та громадянські рухи, на деякий час було досягнуто свободи слова та самоорганізації.

При всіх недоліках варіанта реформ, який визначався інтересами Горбачової коаліції, ця альтернатива відрізнялася від інших більшою гнучкістю. Синхронність руйнівних процесів, що протікали в країні, була порушена регіоналізмом і плюралізмом курсу Горбачова, що рятувало країну від резонансу криз, широкомасштабної катастрофи, аналогічної революційної епохи 1917-1922 рр.

Проте «місництво», стимульоване політикою керівника країни, послаблювало конструкцію СРСР загалом. У той самий час воно посилювало як республіканські номенклатурні групи, а й обласні (у складі республік), що робило зв’язок «місництва» з розпадом СРСР менш однозначним: якби вирішальною була роль обласних угруповань номенклатури, то СРСР розпався б на 15 частин, а не кілька десятків [32, с. 29].

Сама концепція реформ, обрана М. Горбачовим виявилася вкрай витратною для держави. Розпад економічних зв’язків, політико-правова невизначеність та переміщення фондів підприємств у комерційні структури призвели до загострення економічної кризи, яка разом із наростанням дефіциту бюджету, природно, сприяла саме відцентровим тенденціям [31, с. 92-105, 282-283, 398-402].

У ході піднесення демократичного руху формувалася і зміцнювалася структура громадянського суспільства, що витісняла владу партійної державної номенклатури. Громадянські рухи у більшості регіонів, зокрема й у Росії, вступали в конфронтацію з регіональними кланами еліти. У той самий час громадянські структури, зазвичай, були всесоюзними. Щодо цього вони були фактором, який швидше консолідував радянський простір, ніж розколював його.

Однак цей шлях мав свої недоліки: громадянське суспільство лише формувалося, а реформи М. Горбачова не створювали іншої, альтернативної КПРС, системи координації.

Прийняте на XIX партконференції рішення про суміщення постів партійних та радянських керівників призвело до перекачування адміністративного ресурсу та найактивніших партійних кадрів у радянські структури. Це сприяло посиленню суперечностей у партійній еліті (частина її не пройшла за виборами), частковому оновленню адміністративних кадрів за збереження їхньої номенклатурної структури. Зробивши ставку на совєти, М. Горбачов у той же час не побудував систему координації радянських органів та структур президентської влади. Нова система Рад формувалася фактично як антипрезидентська, що в умовах 1990-1991 рр. ніяк не сприяло консолідації держави [32, с. 31].

За відсутності сили, яка могла б не лише витіснити комуністичні структури, а й замінити їх в управлінні державою, посилення позицій регіональних кланів бюрократії тривало, незважаючи на поразки від «демократів». Відповіддю на наступ останніх став перехід частини бюрократії на бік «демократів» та національних рухів.

Насправді цей перехід призвів до того, що сам «демократичний рух» опинився під контролем бюрократичних еліт. Основним мотивом регіональних кланів були не демократичні та національні цінності, а перерозподіл влади та власності на свою користь. Але саме цей чинник розпаду СРСР мав вирішальне значення, оскільки серйозно посилив решту.

Регіональні номенклатурні угруповання сприйняли вироблене національними рухами гасло суверенітету як політичну зброю у боротьбі автономію проти центру і тим значно посилили національно-сепаратистські рухи і послабили опір їм із боку Москви. Стало очевидним, що метою протиборства є власність, в якій і полягає основа спілки націоналістів та «демократів» у боротьбі з центром. Проблема полягала в тому, хто і за яких умов отримає «загальнонародну» власність. Боротьба влади як позицію, визначальну результати розділу власності, і стала основою спілки національних еліт та лідерів «демократичного» руху [32, с. 31].

У 1990-1991 роках. лідери комуністичних партій більшості союзних республік вирішили, що їм вигідніше бути незалежними від союзного центру та керівництва КПРС на чолі з М. Горбачовим. Республіки почали проводити політику «суверенітету», встановлення регіонального контролю над економікою та ресурсами. Це призвело до того, що економічні зв’язки у СРСР почали розпадатися. З осені 1990 р. республіки стали обмежувати перерахування до союзного бюджету, що, власне, і призвело до банкрутства СРСР. Навіть падіння цін на нафту не мало такого нищівного значення, як самостійність регіональних бюрократичних кланів та «первинне накопичення» приватного капіталу за рахунок державних підприємств [32, с. 31-32].

Якщо регіоналізація і боротьба власність були соціальним «базисом» процесу розпаду СРСР, то дії російського керівництва стали його рушійною силою, значення якої перевищувало дії регіональних сепаратистів, оскільки удар наносився до центру імперської структури.

При тому, що російське керівництво більшою мірою спиралося на регіональні клани номенклатури, його соціальна основа була ширша. «Демократичному рухові», лідером якого з 1990 р. став Б. Єльцин вдалося очолити і повести за собою значну й найбільш масову частину громадянського суспільства. Об’єднуючою ідеєю цієї соціально-політичної сили (на відміну громадянського руху 1988—1989 рр.) стала вестернізація.

Широке поширення західних ідей було результатом цілої низки обставин: невдача реформ у дусі демократичного соціалізму (в їхньому горбачовському виконанні), прагнення найбільш динамічної частини комуністичної еліти до захоплення власності в ході приватизації, благополучне становище країн Заходу, контрастував з кризою, що спіткала СРСР, і сформована звичка порівнювати становище у СРСР із передовими, а не середньорозвиненими і відсталими капіталістичними країнами. В умовах лідируючі у «демократичному русі» політики та інформаційні структури стали виступати за перехід до соціальних форм західних суспільств, який дасть у Росії нібито ті самі плоди, як у США, і Західній Європі [32, с. 32].

Таким чином, серед об’єктивних факторів, що сприяли дезінтеграції СРСР, можна назвати соціально-економічну кризу, етноконфлікти та зовнішньополітичні проблеми. Соціально-економічна криза була найважчим об’єктивним фактором, що вплинув на ситуацію.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!