Курсова робота “Психологічна теорія права”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ПОХОДЖЕННЯ ТА СУТНІСТЬ ПРАВА

1.1. Історія походження психологічної теорії права

1.2. Поняття психологічних прав людини

1.3. Сутність психологічної теорії права

РОЗДІЛ 2. ЗАРОДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗНАЧЕННЯ ПРАВА

2.1. Психологічна концепція права Л. Петражицького

2.2. Значення психологічної теорії для розвитку права

2.3. Переваги та недоліки психологічної теорії права

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Правова система – це набір норм (правил поведінки) і принципів, що були ухвалені або визнані державою як регулятори взаємовідносин у суспільстві. Ці правила формально закріплюють ступінь свободи, рівність та справедливість щодо соціальних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, і забезпечуються через різноманітні заходи легального впливу держави, навіть до застосування примусу.

Виникнення психологічних концепцій права пов’язане з розвитком психології як окремої галузі знань. Інтерес суспільствознавців до проблем психологічної науки значно зріс на межі XIX-XX століть, коли вона почала використовувати експериментальні методи досліджень та сформувала великі наукові школи, що мали різні підходи до розуміння психіки людини (рефлексологія, біхевіоризм, фрейдизм та інші).

Ідеї цих шкіл, які були розглянуті соціологами і юристами, стали початком створення нових тенденцій у суспільно-політичній думці.

Відхилення від міжнародних стандартів у сфері прав людини та основних конституційних принципів мало вагоме значення. Замість цього події на Майдані свідчили про готовність суспільства захищати свої психологічні права, що ґрунтуються на гідності та випливають із неї.

Свідомість людей про свою важливість проявилася у відверненні від недопустимості втручання у їх основні цінності. Це ілюструє важливе місце, яке в правовій державі, якою вважає себе Україна, відводиться основоположним правам людини. Тому, щоб відповідати Конституції, держава, формуючи свою політику, має враховувати недоторканність проголошених у ст. 3 цінностей.

Сьогодні Україна стоїть на порозі суттєвих змін. При адаптації українського законодавства до норм права Європейського Союзу, законодавець в першу чергу повинен визначити правовий статус людини як найвищої цінності. Цей статус базується на правильному розумінні психологічних прав людини, які є природними та фундаментальними.

Без визнання психологічних прав людини неможливо побудувати будь-яку правову державу. Психологічні права людини стали об’єктом дослідження багатьох і вітчизняних, і зарубіжних вчених, серед яких Г. В. Антипова, О. С. Алексєєв, Ю. С. Бадальянц, Дж. Берман, О. В. Грищук, І. М. Жаровська, С. В. Ісакович, В. М. Капіцин, М. С. Кельман, Б. О. Кістяковський, В. Б. Ковальчук, А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, М. І. Козюбра, С. Л. Лисенков.

Мета дослідження полягає у глибокому вивченні та аналізі психологічної теорії права як специфічного напряму юридичних досліджень.

Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання:

1. Проаналізувати історія походження психологічної теорії права;
2. З’ясувати поняття психологічних прав людини;
3. Встановити сутність психологічної теорії права;
4. Визначити психологічну концепцію права Л. Петражицького;
5. Опрацювати значення психологічної теорії для розвитку права;
6. Обгрунтувати переваги та недоліки психологічної теорії права.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері психологічних прав людини.

Предмет дослідження – сукупність правовідносин, пов’язаних з психологічних правами людини, нормативно-правові акти та інші джерела, які відображають зміст та сутність психологічних прав людини.

Методи дослідження. Під час написання курсової роботи, аби одержати найдостовірніші результати, було використано систему методів філософського, загальнонаукового та спеціально-наукового рівнів.

Структура курсової роботи робота складається з вcтупу, двох pоздiлiв, виcновкiв, cпиcку викоpиcтaниx джepeл. Зaгaльний обcяг 29 cтоpiнок. Cпиcок лiтepaтуpниx джepeл мicтить 25 нaймeнувaнь.

 

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ПОХОДЖЕННЯ ТА СУТНІСТЬ ПРАВА

1.1. Історія походження психологічної теорії права

 

Сьогодні терміни «права людини» та «психологічні права людини» широко використовуються у багатьох дисертаціях, підручниках, наукових та публіцистичних статтях. Їх можна почути на конференціях, лекціях та під час повсякденних розмов.

Права людини та психологічні права як їх варіація базуються на принципах справедливості, рівності і законності. Проте це не завжди було так: в історії розвитку людства відомі періоди, коли права людини залежали від її національності чи соціального статусу.

Вивчення виникнення та еволюції концепцій прав людини та їх юридичного закріплення є важливим для розкриття сучасного уявлення про психологічні права людини. На наш погляд, аналіз розвитку ідеї про права людини потребує поетапного підходу. Наразі не існує загальноприйнятої точки зору щодо чіткого визначення етапів еволюції у розумінні прав людини.

О. М. Атоян виділяє п’ять етапів в історії розвитку прав людини:

1) зародження ідеї (з кінця ІІ тисячоліття до н.е.) та становлення вчення про права людини (з початку Нового часу);

2) позитивне закріплення прав людини як системного утворення (з другої половини XVIII ст.);

3) соціалізація прав людини (з початку ХХ ст.);

4) інтернаціоналізація права (зі середини ХХ ст.);

5) глобалізація прав людини (на рубежі ХХ-ХХІ ст.) [1].

Ми вважаємо, що запропоновані етапи розвитку прав людини є внутрішньо суперечливими, оскільки поділ будь-якого явища повинен базуватися на одному критерії [1].

Ю. А. Ведєрніков для поділу історії розвитку прав людини на етапи використав принаймні два критерії:

1) якісні і кількісні зміни вчення про права людини;

2) нормативне закріплення прав людини [2].

О. М Макеєва. та Е. С. Главінська виділяють п’ять історичних етапів у розумінні, закріпленні та спробах забезпечення прав і свобод людини:

а) міфологічні концепції про людину та її права;

б) епоха античності у розвитку суспільства;

в) період середньовіччя;

г) епоха Нового часу;

д) ХХ століття [3].

Ми згодні з таким поділом на п’ять історичних етапів. Крім того, ми вважаємо, що назва першого з цих поділів доцільніше була б «права людини в стародавні часи розвитку суспільства».

 

1.3. Сутність психологічної теорії права

 

Досліджуючи психологічну теорію права, стає зрозумілим, що вона відносить право до індивідуальної психіки. Представники різних шкіл думок звертають увагу на психологічний аспект права, що робить психологізм однією з провідних тенденцій у сучасній юриспруденції.

Особливо активно психологізм проникає в сферу позитивістської юриспруденції. За своїми теоретичними і пізнавальними можливостями психологічна теорія сприяє новій інтерпретації правової системи та процесу судового формування права, розширює зміст і концепції права тощо.

На початку XIX–XX століть, зародження та розвиток психології як науки відіграли ключову роль у поширенні психологічної теорії права. Цей період ознаменував перехід від біологічних та органічних підходів (за концепцією Г. Спенсера) до акценту на психологічних аспектах (відомих через діячів як Г. Тард, В. Вундт та інші). Фундаментом для цієї концепції слугували ідеї ірраціоналізму та суб’єктивного ідеалізму (такі як емпіріокритицизм, біхевіоризм, фрейдизм та інші).

Аналізуючи взаємовідношення волі та інтелекту, почуттів та розуму, психологічна теорія розглядає основу права у сфері ірраціонального, де розглядаються почуття, інстинкти, неусвідомлені імпульси, внутрішні пориви та емоційні реакції, що, як стверджується, є первинними в порівнянні з розумом і мають владу над ним.

Право витікає з внутрішньої природи людини та її внутрішніх переживань. Однією з ранніх спроб психологічного тлумачення права стала робота Людвіга Кнаппа, яка з’явилася ще в середині XIX століття. Він переважно спирався на вульгарний матеріалізм, заперечуючи соціальний характер мислення та нахиляючись до біопсихонатуралістичного розуміння суспільства. Л. Кнапп визначав предмет філософії права як «правові фантазми», специфічні психічні переживання, які виникають внаслідок «м’язово-примусового мислення» [23, с.193].

Він розглядає природу права не як об’єктивну форму соціального життя, а як складову фізико-психологічного механізму, відомого як «правові фантазми». За Л. Кнаппом, право поділяється на позитивне і негативне [23, с.193].

У Л.І. Петражицького основою його теорії права є суб’єктивний ідеалізм, що належить до одного з напрямків позитивізму другої половини XIX століття, відомого як «другий» позитивізм. За Петражицьким існують лише психічні процеси, складові індивідуальної людської психіки. Особливо у сфері права та моралі він розглядає «етичні порушення, викликані уявленнями про певну поведінку». Він стверджує, що право є сукупністю психічних елементів і повністю зумовлене психікою індивіда.

Л. І. Петражицький вважає ідею об’єктивності права (як системи норм і соціального життя взагалі) «емоційною проекцією», «фантазією», «фантазмом» [14, с. 42], штучною будівлею мислення, що не має відповідності у реальній дійсності.

Відмінно від юридичного позитивізму, Петражицький базує концепцію права не на формально-логічному тлумаченні наказу законодавця, а на правових відносинах і зв’язках, які, на його думку, ґрунтуються на взаємних зобов’язаннях між особами.

«Наші права – це зобов’язання, що лежать на нас як на власність, яка належить нам, наші обов’язки перед іншими особами. Права і правові зв’язки, як ми їх розуміємо, не виступають як окрема сутність, відмінна від правових зобов’язань… Те, що з погляду обтяження або пасивності однієї сторони називається її правовим зобов’язанням, з погляду активної власності іншої сторони називається її правом, а з незалежної точки зору – правовими відносинами між цією та іншою стороною» [14, с. 51].

 

РОЗДІЛ 2. ЗАРОДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗНАЧЕННЯ ПРАВА

2.1. Психологічна концепція права Л. Петражицького

 

Оригінальну психологічну теорію права представив Лев Йосипович Петражицький (1867-1931 рр.), який був професором юридичного факультету Петербурзького університету та депутатом І Державної думи від партії кадетів.

Його ідеї були детально викладені в книзі «Теорія права і держави в зв’язку з теорією моральності» (1907 р.). Після Жовтневої революції він переїхав до Польщі, де очолив кафедру соціології у Варшавському університеті.

Петражицький вважав, що право виходить із психіки кожного окремого індивіда. Він стверджував, що юрист зробить помилку, якщо спробує знайти правові феномени «десь у соціальному середовищі» чи між людьми, оскільки ці явища відбуваються в межах власної психіки, у своїй голові і мисленні. Підхід до інтерпретації права через призму психології індивіда, на думку Петражицького, сприяє встановленню основ юридичної науки на основі достовірних знань, отриманих через власне спостереження (інтроспекцію) або через спостереження за діями інших осіб [6].

Теоретик вважав, що емоції людини є джерелом права. Петражицький описував свою концепцію як «емоційну теорію» та протиставляв її іншим психологічним підходам до права, які базувалися на таких поняттях, як колективна воля або спільні переживання у свідомості індивідів.

Емоції виступають як основний рушійний фактор у психіці людини, спонукаючи її до дій. Петражицький виділяв два види емоцій, які визначали відносини між людьми: моральні і правові. Моральні емоції є односторонніми і пов’язані із свідомістю людини про свої обов’язки та борги. Норми моралі представляють собою внутрішні імперативи.

Петражицький пояснював, що коли милостиня надається з відчуттям боргу, це не створює у нас уявлення, ніби жебрак має право на вимагання грошей. Однак, зазначав він, це зовсім інше, коли мова йде про правові емоції.

Почуття обов’язку супроводжує уявлення про повноваження інших осіб, і навпаки. «Наше право – це не що інше, як закріплене за нами, належне нам як наше майно – обов’язок перед іншою особою». Правові емоції включають двобічні відносини, і з їх виникненням правові норми мають атрибутивно-імперативний (представницько-зобов’язуючий) характер [7].

Теорія Петражицького розширювала уявлення про право надзвичайно широко. Він вважав будь-які емоційні переживання, пов’язані з уявленнями про взаємні права й обов’язки, за складові права.

Петражицький включав до сфери правових норм різноманітні правила ігор, у тому числі дитячі, норми ввічливості, етикету й інші подібні. У його працях чітко зазначалося, що правові норми формуються не шляхом узгодження емоцій учасників суспільних відносин, а відділено кожним окремим індивідом: «Переживання, які існують тільки в психіці однієї особи і не отримують визнання від інших, все ж залишаються правом». З цієї позиції Петражицький розглядав можливість існування правових відносин із неживими об’єктами, тваринами чи навіть нереальними суб’єктами, такими як бог чи диявол [7].

Подані висловлення викликали гостру критику у вітчизняній літературі. Юристи часто зазначали абсурдність окремих положень Петражицького, не враховуючи, що за ними стоїть теоретична проблема. Петражицький прагнув знайти універсальну формулу права, яка охоплювала б різні типи праворозуміння, відомі в історії (включаючи договори з богом чи дияволом у правових системах минулого). Його концепція є однією з перших спроб теоретично вивчити формування юридичних норм у правосвідомості, хоча вона, в багатьох аспектах, вважається недостатньо розвиненою.

Петражицький зауважував, що багато правових норм, створених окремими особами, неодмінно увійшли в протиріччя одна з одною. На початкових етапах історії, самооборона виступала як спосіб забезпечення цих прав: особистою обороною або за допомогою групи близьких людей. Із розвитком суспільства правовий захист і каральні функції стали систематизованими: з’явилися системи закріплених юридичних норм у вигляді звичаїв і законів, а також установи суспільної влади, такі як суди та органи виконання покарань. Узагальнюючи владу примусу, державна влада сприяла «визначеності права».

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!