Курсова робота “Репресії радянського режиму проти учасників української гельсінської групи”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Створення та діяльність Української Гельсінської групи 

РОЗДІЛ 2. Судові репресії членів Української Гельсінської групи 

РОЗДІЛ 3. Позасудові репресії проти членів Української Гельсінської групи 

ВИСНОВКИ                                                                                                             

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ                                  

ДОДАТКИ                                                                                                                  

 

 ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. На даному етапі розвитку українського суспільства, враховуючи поточну політичну ситуацію в Україні та підйом національного духу, люди виявляють інтерес до маловідомих сторінок вітчизняної історії. Українська Гельсінська група (УГГ) вважається початком організованого українського правозахисного руху, сприятливий ґрунт для якого забезпечила активна діяльність шістдесятників. Варто відзначити, що діяльність УГГ поки не стала предметом серйозної наукової дискусії і схильна до впливу окремих стереотипів, що визначає актуальність дослідження.

Крім того, дослідження діяльності УГГ може внести вагомий внесок у збагачення історії української інтелігенції та сприяти підвищенню інтересу до національної історії в цілому. Оскільки дослідження діяльності УГГ є недостатньо дослідженою та маловивченою темою, це може стати додатковим стимулом для подальшої наукової роботи та внесення нових відкриттів в історію України. Тому актуальність дослідження діяльності УГГ висока та потребує подальшого дослідження.

Об`єктом дослідження є репресії радянського режиму проти представників українського національного руху в другій половині XX ст.

Предметом дослідження є репресії радянського режиму проти учасників Української Гельсінської групи (УГГ).

Метою курсової роботи є комплексне дослідження історії виникнення, діяльності УГГ та репресій її членів з боку радянської влади.

Для досягнення даної мети розв’язуються наступні завдання:

1. Дослідити історію створення та діяльність Української Гельсінської групи;
2. Охарактеризувати судові репресії членів Української Гельсінської групи;
3. Проаналізувати позасудові репресії проти членів Української Гельсінської групи.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1976–1988 рр. Нижньою хронологічною межею визначено 1976 р. – дата заснування Української Гельсінської групи. Верхня хронологічні межа окреслена 1988 р. і зумовлена проголошенням на основі УГГ Української Гельсінської спілки. Для того щоб більш повно розкрити історичну передумову створення Української Гельсінкської групи нам доводилося в окремих випадках виходити за нижню хронологічну межу.

Географічні межі дослідження охоплюють територію сучасної України, Російської Федерації, Сполучених Штатів Америки.

Методологічні засади дослідження. У роботі було використано цілий комплекс загальнонаукових та спеціально-історичних методів. Застосовувалися методи аналізу, синтезу, синхронний, порівняльний, конкретно-пошуковий, критичного аналізу. За допомогою даних методів вдалося відбирати факти, сформулювати узагальнення та висновки, знання про діяльність Української Гельсінської групи, з’ясувати її роль у формуванні правозахисного руху в Україні, розкрити механізми взаємодії з державною владою та соціумом, з’ясувати причини заборони діяльності організації та її вплив на події років перестройки. Крім того, дослідження було здійснене на основі аналізу документів та інших джерел, пов’язаних з діяльністю УГГ, що дозволило зібрати достовірну та об’єктивну інформацію про організацію та її діяльність. Для забезпечення наукової обґрунтованості було використано принципи об’єктивності, системності, історизму та детермінованості. Отже, використання різних методологічних засад дослідження сприяло досягненню наукової обґрунтованості результатів та формулюванню достовірних висновків.

Наукова новизна курсової роботи полягає у глибокому дослідженні репресій радянського режиму проти учасників Української Гельсінської групи. Робота охоплює період з 1976 по 1981 роки, коли УГГ була основною правозахисною організацією в Україні, але зазнала репресій з боку радянської влади. Вона містить результати оригінального дослідження, використання нових методів аналізу та обробки інформації, а також нові підходи до трактування історичних подій того періоду.  У роботі розглянуто низку важливих питань, які ще не були повністю досліджені, зокрема, виявлено механізми взаємодії УГГ з державною владою та іншими правозахисними організаціями України того часу, досліджено причини заборони діяльності УГГ та її вплив на події років перестройки, а також розкрито подробиці репресій проти учасників УГГ, що дозволило з’ясувати особливості їхньої діяльності та спричинених їм наслідків.

Практичне значення роботи полягає в тому, що вона може бути корисною для розуміння історичного досвіду України в контексті боротьби за права людини та протидії тоталітарному режиму. Робота містить детальний аналіз історичних подій, пов’язаних із діяльністю Української гельсінської групи та її учасників, а також розглядає репресії, які спричинили їхню переслідування. Отже, курсова робота може бути корисною для викладачів, студентів та дослідників, які цікавляться історією правозахисного руху в Україні, а також для тих, хто займається просвітницькою роботою в громадських організаціях та наукових установах. Крім того, робота може стати основою для подальшого дослідження історії репресій в Україні та розкриття інших сторін тоталітарного режиму в країні.

Структура та обсяг роботи обумовлені метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (33 позицій) та додатків. Загальний обсяг роботи становить 50 сторінок.

 

РОЗДІЛ 1. СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ ГРУПИ

 

Говорячи про рух авторитарному рядянському режиму в національній політичній сфері в 1960-70-х роках, варто зазначити, що він приймав безліч форм: від спроб зрозуміти статус України у складі Радянського Союзу до цілеспрямованої просвітницької діяльності, розгортання петиційних кампаній і публікації нелегальної літератури – до створення різних таємних організацій [11, с. 193].

Протягом цього періоду нелегальне положення, в якому змушені були працювати націонал-комуністичні та націоналістично налаштовані організації і групам, сильно обмежувало їх можливості, звужувало сферу співпраці із закордонними правозахисними організаціями і не дозволяло їм впливати на громадську думку. Ось чому на початку 1970-х років постало питання про створення правозахисної організації, яка могла б легально діяти в рамках міжнародного права і радянського законодавства. Однією з найперших організацій був «Громадський комітет захисту Ніни Строкатової» [25, с. 166].

Тому 21 грудня 1971 року український правозахисник І. Стасів-Калинець, В. Стус, В. Чорновіл, П. Якір і Л. Тимчук підписали заяву про створення «Громадського комітету на захист політув’язненої Ніни Строкатової». У декларації, зазначалось, що «…Громадський комітет захисту Ніни Строкатової створюється на основі гарантій Конституції СРСР, Декларації прав людини та Пакту про громадські і політичні права, у своїх діях він дотримується радянських законів». Дії комітету включати в себе: збір та обробку інформації що стосуватимуться особи Н. Строкатової, а також документи і матеріали, пов’язані з її справою, призначені для ознайомлення національних і юридичних органів та представників міжнародного співтовариства; у організації гарантованої законом гласності судового процесу; у гарантованому оскарженні перед касаційною та іншими інстанціями звинувального вироку, якщо такий буде винесений» [13, с. 73].

Досвід створення легальних правозахисних організацій в умовах авторитарного режиму в СРСР мав неабияке позитивне значення. По-перше, «Комітет» переконав найбільш активні групи правозахисників об’єднатися як тимчасовий захід. По-друге, проклав шлях до створення правозахисної організації, яка не тільки дбала про долю окремих політв’язнів, а й координувала весь правозахисний рух. По-третє, «Комітет» вперше був підтриманий Європейським співтовариством з прав людини [25, с. 166].

У середині 1970-х років, під впливом міжнародної політичної ситуації, в Радянському Союзі з’явилася нова спроба створити легальну національну правозахисну організацію. Наприкінці 1960-х років виникла ідея скликати міжнародну конференцію із загальноєвропейських проблем безпеки. 7 травня 1969 року фінська влада погодилася провести у себе цю зустріч. У грудні 1971 року держави – члени Організації Варшавського договору прийняли цю пропозицію.

З 22 листопада 1972 року по 8 червня 1973 року в Гельсінкі проводилися консультації і було сформульовано порядок дня конференції:

1. Питання безпеки на Європейському континенті;
2. Питання співпраці в галузі науки і техніки, економіки, охорони навколишнього середовища тощо;
3. Питання співробітництва в гуманітарних галузях;
4. Подальша робота після наради.

Конференцію було вирішено провести в три етапи: Гельсінкі, Женева, Гельсінкі. Перший етап проходив з 3 по 7 липня 1973 року за участю міністрів з 33 європейських країн, Сполучених Штатів і Канади. Вони виклали свої погляди на питання європейської безпеки і співробітництва [25, с. 113; 22, с. 11]. Другий етап конференції розпочався в Женеві 18 вересня 1973 року. Головним завданням на даному етапі є розробка проекту підсумкових документів. Він тривав понад два роки і виявилася найбільш напруженою, оскільки Радянський Союз чинив опір будь-яким спробам західних держав змусити його поважати права людини і змінити свої внутрішні системи. З 30 липня по 1 серпня 1975 року в Гельсінкі проходив третій етап конференції.

Тут же був підписаний Заключний Акт, який став головним документом конференції, що затверджує основні принципи встановлення міжнародних відносин:

1. суверенна рівність усіх країн і повага до прав, пов’язаних з суверенітетом;
2. ніякого застосування сили або загрози її застосування;
3. непорушність межів держав;
4. територіальна цілісність країни і мирне врегулювання суперечок;
5. невтручання у внутрішні справи країни;
6. повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань;
7. право людей усіх етнічних груп на самовизначення;
8. співробітництво між країнами;
9. сумлінно виконувати зобов’язання всіх країн за міжнародним правом [25, с. 113 -114].

Заключний Акт Гельсінської конференції було опубліковано в газеті «Известия» 1 серпня 1975 року. Радянська влада була сповнена впевненості у своїх силах і наказах радянським громадянам і народному господарству і не очікувала жодних проблем, йдучи на цей крок. Але вона помилялася. Міжнародна напруженість в умовах «холодної війни» ослабла, і Радянський Союз визнав принцип мирного співіснування з країнами з демократичною політичною орієнтацією, що спонукало радянське керівництво прийняти абсолютно нову політику в цій галузі щодо забезпечення прав людини. Крім того, Міжнародна Гельсінська угода, підписана Радянським урядом, стала правовою основою для діяльності легальних правозахисних організацій у СРСР. Український гельсінський рух наприкінці 1970-х років уперше почав боротьбу за реалізацію політичних, економічних, соціальних, етнічних і релігійних прав людини в умовах авторитарного режиму СРСР.

Точно так само, як зазначив В. Я. Мороз, «Гельсінський рух в Україні був відблиском загальносвітової тенденції боротьби з «диктатом». Гельсінський рух викликав сильний опір з боку правлячого режиму Брежнева. Оцінюючи їх діяльність, голова КДБ при Раді Міністрів СРСР Ю. Андропов в своїй інформації ЦК КПРС від 15 листопада 1976 р. зазначав, що такі «групи» переслідують «…провокаційну мету». Тобто піддавати сумніву щирі зусилля, що докладаються Радянським Союзом для виконання положень Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі, чинячи тим самим тиск на Радянський уряд у виконанні Гельсінської угоди. Водночас Ю. Андропов запевнив вище політичне керівництво в тому, що «…Комітетом державної безпеки вживаються усі заходи відносно компрометації та припиненню ворожої діяльності таких груп» [13, с. 74]. Проте, незважаючи на протидію влади і правоохоронних органів, в радянських республіках, включаючи Україну, з’явилися групи підтримки Гельсінської угоди.

Ініціатором створення Української Гельсінкської групи можна вважати О. Бердника, П. Григоренка, Л. Лук’яненка, О. Мешко та М. Руденка. Незабаром після цього О. Тихий, М. Маринович, М. Матусевич, Н. Строкатова та І. Кандиба теж приєдналися до них. 8 листопада 1976 року, М. Руденко передав «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» на розсуд іншим ініціаторам створення УГГ. У документі чітко сформульована мета правозахисного руху – сприяти популяризації міжнародно-правового документа «Декларації про права людини і громадянина» серед широких мас населення Радянського Союзу.

Після того, як «Декларація» була прийнята членами УГГ, організація юридично почала офіційно існувати. Узгодженою датою створення УГГ вважається 9 листопада 1976 року [2]. З тексту Декларації та деяких інших документів (з 1976 по 1980 рік група випустила 30 заяв і звернень, 10 бюлетенів і 18 меморандумів) видно, що провідним завданням діяльності УГГ повинна бути боротьба України за самовизначення і прокладання шляху для її вільного розвитку [12, с. 167; с. 153].

Визначивши основні цілі та шляхи їх досягнення, засновники УГГ надавали великого значення організаційним аспектам своєї роботи. Водночас, при вирішенні багатьох питань члени УГГ часто дотримуються діаметрально протилежних поглядів. Тому, особливо М. Руденко відстоював позицію чіткого поділу обов’язків членів групи і запропонував створити спеціальні «інформаційну» та «редакційну» колегії. Л. Лук’яненко рішуче виступав проти цієї ініціативи, стверджуючи, що його позиція полягає в тому, що така організаційна структура дасть органам КДБ привід звинуватити членів групи у створенні націоналістичної антирадянської організації, спрямованої на руйнування країни і громадського порядку. Наприкінці довгої дискусії пропозиція М. Руденка, викладена ним в «Протоколі №1» була відхилена.

Питання, пов’язані зі встановленням контактів з російськими дисидентами і міжнародними правозахисними організаціями, як і раніше надзвичайно важливі для цієї молодої організації. Важливо відзначити, що московських правозахисних організацій Л. Алексеева, М. Ланда, В. Слєпак та А. Щаранський щиро привітав офіційну установу УГГ, назвавши це великим актом мужності в ситуації, що склалася в УРСР [11, с. 75].

Через деякий час діяльність групи набула широкого поширення за кордоном, особливо у Вашингтоні, було створено «Комітету по забезпеченню Гельсінських гарантій в Україні», який збирав інформацію про порушення прав людини в СРСР і передавав її країнам-учасницям Гельсінської конференції з безпеки і співробітництва в Європі. У жовтні 1976 року зовнішня політика США і порушення прав людини в СРСР стали одним з ключових питань для кандидатів, які балотуються на пост президента. У відповідь на критику з боку політичних опонентів президент Дж. Форд заснував комітет з моніторингу порушень прав людини в країнах-учасницях ОБСЄ, включаючи Радянський Союз.

До неї входять представники Держдепартаменту, Міністерства оборони і Міністерства торгівлі, а також 11 членів Конгресу Сполучених Штатів. До складу комітету входять конгресмен Д. Фасселл. Перший контакт між «Комітетом» і УГГ почався 21 листопада 1976 року, коли Б. Яясен взяв інтерв’ю у керівника групи М. Руденко. Українська Гельсінкська група також отримала широку підтримку з боку адміністрації президента США Р. Рейгана. На початку 1980-х років відносини між Радянським Союзом і Сполученими Штатами погіршилися через війну в Афганістані. Конгрес США прийняв подану членом Гельсінкської комісії сенатором К. Смітом резолюцію, згідно з якою президент Р. Рейган оголосив 9 листопада 1982 року днем Гельсінської групи України. 19 липня 1983 року, в рамках святкування Тижня поневолених країн, президент Р. Рейган згадав у своїй промові Великий голод в Україні з 1932 по 1933 рік і поневолення країн Балтії, Польщі, України та ін. краін Східної Европи [10].

Перший Меморандум УГГ, який вийшов у грудні 1976 року і відомий своїми радикальними характеристиками. У ньому засуджувалися роззброєння, голод 1932–1933 років, насильницька русифікація України, порушення національних прав і навіть згадувалася конституційна законність можливого виходу України з СРСР. Меморандум заснований на конкретних прикладах порушень прав і свобод – долю І. Кандиби та Л. Лук’яненка і багатьох інших, яких залучала ідея української національної незалежності.

Група стверджувала, що радянський уряд не виконував міжнародні угоди і порушував свої власні закони з точки зору внутрішніх справ. У меморандумі перераховані конкретні приклади незаконних дій КДБ і радянського уряду, інформація про українських політв’язнів, які відбувають покарання в концентраційних таборах і в’язницях у Мордовії, Пермському краї та Володимирській області, а також розповідається про ситуацію з правами людини після підписання Гельсінської угоди. Потім обговорювалося використання психіатричних лікарень і багато інших повідомлень про порушення прав людини в Україні, і була запитана негайна відповідь. У документі, нарешті, резюмувався його висновок: «Вони вельми невтішні: ось уже понад рік минуло після Гельсінкської Наради, а для українського народу вона не принесла жодних полегшень…» [10].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!