Курсова робота “Закономірності виникнення і розвитку інституту права власності”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І.  ҐЕНЕЗА ІНСТИТУТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ 

1.1. Виникнення інституту права власності в Античні часи 

1.2. Розвиток інституту права власності від Середньовіччя до сучасності 

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВО ВЛАСНОСТІ В НАЦІОНАЛЬНІЙ СИСТЕМІ ПРАВА 

РОЗДІЛ ІІІ. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ ІНСТИТУТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Унаслідок модернізації суспільних відносин, правовідносин, а також правового регулювання у зв’язку із дією лібералізованої ринкової економіки, спостерігається ріст наукового інтересу до цивільного та господарського права.

Сучасне цивільне право має довгу історію та бере початок із незапам’ятних часів, відколи почало існувати людство та почали функціонувати базові інститути держави, яка надавала гарантії, адекватні механізми, засоби та способи забезпечення і захисту права власності. За півтисячі років до нашої ери було створено Закони ХІІ таблиць, у яких зафіксовані базові концепти організації хоч і первісного, але вже громадянського суспільства у тогочасному розумінні цього поняття.

Упродовж усієї еволюції людства ці засади розвивалися, переростаючи із примітивної системи права у розгалужену та комплексну систему приватного права та приватноправових відносин. Цілком логічним є те, що для усебічного розуміння багатогранної категорії права власності, необхідно приділити значну увагу природі, історії права власності, а також сучасним підходам до його регулювання, що зумовлює актуальність цієї роботи.

Мета роботи полягає у дослідженні закономірностей винивнення та розвитку інституту права власності, зокрема генези права власності як юридичної категорії, а також сучасного стану нормативно-правового регулювання права власності.

Досягнення означеної мети відбувалося шляхом розв’язання таких завдань:

1. дослідити виникнення інституту права власності в Античності;
2. Установити закономірності розвитоку інституту права власності від Середньовіччя до сучасності;
3. визначити місце інституту права власності в національній системі права;
4. визначити міжнародні правові акти та норми, що регулюють інститут права власності.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що пов’язані із інститутом права власності.

Предмет дослідження – закономірності виникнення та розвитку інституту права власності.

Методи дослідження: філософські: діалектичний, синергетичний – дослідження інституту права власності як динамічної категорії розвитку, метафізичний – дослідження інституту права власності як сталої категорії поняття; загальнонаукові: абстрагування, аналіз, синтез, індукція та дедукція – при формулюванні закономірностей виникнення та розвитку інституту права власності; спеціальнонаукові: історико-правовий – при встановленні історичних закономірностей виникнення та розвитку інституту права власності; правової комперативістики – для формулювання висновків щодо сучасного стану регулювання інституту права власності.

Джерела дослідження. Джерелами дослідження слугували історичні джерела у перекладі (Закони ХІІ таблиць, Інституції Гая, Велика хартія вольностей тощо), фундаментальні праці (Августин Блаженний «Сповідь», Фома Аквінський «Сума теології», Томас Мор «Утопія», Йосифа Покровського «Основні проблеми цивільного права»), наукові статті, монографії, інші публікації, міжнародні та національні нормативно-правові акти,

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання у ЗВО при викладанні окремих дисциплін, зокрема «Цивільне право», «Міжнародне приватне право», «Цивільне право України: загальна частина», «Господарське право України», «Історія держави і права зарубіжних країн».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, двох підрозділів, загальних висновків, списку використаної літератури. Обсяг основної частини роботи становить 30 сторінок.

 

РОЗДІЛ 1. ҐЕНЕЗА ІНСТИТУТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1.1. Виникнення інституту права власності в Античні часи.

 

Ключовим інститутом суспільних відносин, зокрема й правовідносин, є інститут права власності. Цілком очевидним є те, що комплексне дослідження уявлень про сутність права власності як правової категорії неможливе без встановлення його історичного розвитку. Право власності є парадигмою усіх речових прав (iura in re).

Широко поширеною є думка, що власність з’явилася одночасно з людським родом, проте і історико-правовому плані це є грубою помилкою в історичному плані: адже психічному складу людини властивий інстинкт привласнення того, що надає зовнішній світ, і тільки у рамках державно-правової системи, яка дозволяє, окрім споживання диких плодів природи, здійснювати приватизацію засобів виробництва, розподіл певних продуктів, Право власності – це право, яке складно визначити в позитивному сенсі, з точки зору змісту, компетенцій; натомість визначення, дане в середньовічних глосах,  – «право користування, придбання плодів і споживання» (ius utendi, fruendi et abutendi),  не відповідає дійсності (реаліям, що історично змінні) [1, с. 279].

На думку більшості науковців, інститут права власності бере початок із часів римського класичного права, проте інші вчені ставлять під сумнів наведену тезу, посилаючись на те, що упродовж тривалого часу в римському праві не було спеціального терміна для позначення цього інституту. Термін «dominium» (від дієслова «domare» – приборкувати) у римському праві означав «панування» і застосовувався до всіх випадків знаходження будь-якої речі у сфері будь-чиєї влади. Лише в II ст. н.е. римський юрист Юліан виокремив із загального поняття «dominium» поняття «proprietas», яке згодом стало загальновживаним позначенням не будь-якого речового права, а саме права власності [2, c. 1].

Категорія речей, що є об’єктами права власності, у римському праві, з плином часу зазнавала змін. У будь-якому випадку, завжди залишалися речі, які у римському праві не могли перебувати у приватній власності – речі «поза майном»  (res extra patrimonium), зокрема речі божественного права – res divini iuris (священні – sacrae, релігійні, – religiosae, освячені, – sanctae), і речі, що належать державі (res publicae), включаючи публічні землі (ager publicus populi Romani), а також res universitatis тобто речі, що належать спільності, наприклад муниципію. Отже, ми робимо висновок про те, що у римському праві право власності поділялося на приватне і публічне [2, c. 269]. Ведучи мову про види права власності у римському праві, не можемо не згадати про існування квіритського, преторського та перегрінського видів права власності.

Право власності, за квіритським правом – ex iure Quiritium, є винятковим абсолютним правом, що захищається відносно усіх (erga omnes) за допомогою застосування речового позову (actio in геs). Цей вид права власності відомий Законам XII таблиць (451—450 до н. е.). Квіритське право власності спочатку позначало виключно право власності квіритів – нащадків давнього римського роду, а згодом квіритське право власності встановлювалось на особливо істотні для господарювання предмети (рабів, землю, худобу, сервітути). Власністю квіритською могла бути лише власність римська. Квіритське право власності мало замкнений характер, кастові риси, і допоки існувала держава-місто Рим, квіритське право власності  повністю відповідало його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обігу [2, c. 12].

Зокрема, на початку існування такого інституту суб’єктами квіритського права власності могли бути лише римляни, а пізніше латини, адже останні з часом отримали комерційну правоздатність [4, c. 127]. Преторське право власності – різновид античного права власності, за якого набувався преторський захист у разі отримання певної речі без дотримання квіритських норм. Наприклад, траплялося таке, res mancipi, в число яких входили особливо цінні речі: ділянки на римських землях, а також на італійських (in agro Italico), архаїчні сервітути (servitutes), будови (aedes), раби (servi) коні, бики, мули, осли, замість того, щоб, бути відчуженими за допомогою манципації, відчужувалися через traditio, тобто через звичайну матеріальну передачу речі [2, c. 158].

У цьому випадку за квіритським правом не було передачі права власності (dominium), але передавалося тільки просте володіння річчю. Це володіння приводило по закінченню строків набувальницької давності (два роки для земельних ділянок, один рік для інших речей – ceterae res) до набуття права власності. Проте в інтересах ясності комерційних правовідносин претор надавав набувачу, який ще не був власником, эксцепцію, грунтовану на тому, що річ була продана і передана (exceptio rei venditae et traditae) [1, c. 284]. Цікавим чином, проте, пізніше, сформувалося перегринське право власності.

Воно виникло у зв’язку з відсутнсті хоча б однієї з ознак, конститутивних для квіритської власності, а саме:

1. якщо набувач не був римським громадянином;
2. набувач хоча й був римським громадянином, але набував неманципні речі;
3. набувач був римським громадянином, але набував манципні речі шляхом простої традиції.

Цей вид права власності розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Ураховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ із порушенням норм квіритського права, застосовував фікцію — сплив строку набувальної давності. Це дозволяло претору визнавати покупця власником.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!