Реферат ” Проблема людини в античній філософії “

Вступ

 

Філocoфія – цe вільнe миcлeння і шyкaння іcтини. Філocoфія-цe нayкa пpo нaйбільш зaгaльні зaкoни poзвиткy пpиpoди, cycпільcтвa і людcькoгo миcлeння. Цe вчeння пpo cвіт як цілe і пpo міcцe людини в нeм.Філocoфія бeзпepepвнo пoв’язaнa зі cвітoглядoм. Зa дoпoмoгoю філocoфії cвітoгляд дocягaє виcoкoгo cтyпeня yпopядкoвaнocті, yзгoджeнocті. Рoзвитoк cвітoглядy дoпoмaгaє зpoзyміти cклaдніcть філocoфcькиx питaнь. Бeз cвітoглядy людинa нe мoжe cтaти ocoбиcтіcтю, йoгo діяльніcть бyдe пpoтікaти мeтoдoм пpoб і пoмилoк.

Проблема людини є однією з найважливіших для всієї філософії, але особливо актуальна вона в переломні періоди розвитку історії, коли найбільш гостро постає питання про сенс та мету існування не лише окремого індивіда, а й усього суспільства. Проте, щоб повніше усвідомити сьогоднішній стан філософської антропології, необхідно ознайомитись з історичним нарисом її розвитку та тими результатами, які були досягнуті у рамках історії філософії.

Проблема людини була позначена, хоч і в нерозвиненій формі, вже у філософії античності.

Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку – здавна предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ.

Проблема людини в античній філософії – проблема багатоаспектна. Якщо розглядати всю філософську спадщину античності як набір ідей, що належать різним авторам, проте при цьому об’єднаних навколо тем, специфікою їх опису та аналізу, своєрідністю філософської мови, то навіть у цьому випадку очевидна багатоплановість розгляду людини. З такою багатоплановістю ми стикаємося навіть щодо одного філософа, однієї роботи, одного діалогу.

 

Виклад основного матеріалу

 

Антична Греція започаткувала західноєвропейську філософську традицію взагалі і філософську антропологію зокрема. У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а лише в системі певних відносин, що сприймаються як абсолютний порядок і космос.

Навіть боги, які також знаходяться всередині космосу, є для людей реальними дійовими особами. Саме поняття космосу має тут людський сенс, водночас людина мислиться як частина космосу, як мікрокосм, що є відображенням макрокосмосу, який розуміється як живий організм. Саме такими є погляди на людину у представників мілетської школи, які стоять на позиціях гілозоїзму, що заперечували кордон між живим і неживим і вважали загальну одухотвореність універсуму.

Поворот до власне антропологічної проблематики пов’язаний із критичною та просвітницькою діяльністю софістів та творцем філософської етики Сократом.

Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина – мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки.

У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв’язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберег­ли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та ба­чення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина — це розумна істота, яка твор­чо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини – продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об’єктивний світ, а відтворює суб’єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина – міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Софісти заперечували привілеї народ­ження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та морал­лю, а за природою.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

Душа для Сократа – щось демонічне, сам Ерос, невга­симе завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе – чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до лю­дини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони “продавали знання за гроші кому завгодно”.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!