Курсова робота ” Державно управлінські рішення у сфері сільськогосподарського виробництва “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНО–УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В СФЕРІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА 

1.1 Місія, функції та стратегія сільськогосподарського виробництва України 

1.2 Тенденції розвитку сільськогосподарського виробництва в Україні 

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ АЛЬТЕРНАТИВНИХ РІШЕНЬ У СФЕРІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ 

2.1 SWOT–аналіз державно–управлінських рішень у сфері сільськогосподарського виробництва 

2.2 Оцінка альтернатив державно–управлінських рішень у сфері сільськогосподарського виробництва 

РОЗДІЛ 3. РОЗРОБКА СТРАТЕГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ ЩОДО ДЕРЖАВНО–УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ У СФЕРІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. Ефективне функціонування сільського господарства неможливе без планового початку, яке обумовлене взаємозв’язком стадій відтворювального процесу, особливостями його прояви у аграрній сфері. Ігнорування планування та переважання ринкового саморегулювання в економічних умовах, що призвело до розбалансованості агропромислового виробництва, виникнення диспропорцій у розвитку сільського господарства, руйнування економічних та господарських зв’язків партнерів агробізнесу.

Прийняття державного рішення зазвичай сприймається як етап вольового акту, вчиненого суб’єктом, наділеним державно–владними повноваженнями, під час виборів однієї з існуючих повноважень у досягненні гаданого результату намічених дій. Таким чином, державне рішення – це, як правило, ідеальна модель майбутнього, де міститься інформація, дана суб’єктом влади, про бажаність та потребу того, що має бути виконано. У перші роки економічних перетворень спроби державного регулювання, через бюджетний дефіцит зводилися лише до законодавчої ініціативи щодо формування системи державного впливу на аграрну сферу.

Останні роки суттєві зміни щодо держави до сільському господарству, перехід до програмно–цільового управління аграрною економікою дали позитивні результати, але водночас висвітлили ряд обмежень, що стримують адаптацію планування та визначають його місце у поступальному розвитку сільського господарства. В першу чергу, це дистанційність індикативного планування, відсутність інструментів, що забезпечують реалізацію економічних інтересів суб’єктів агробізнесу, незацікавленість останніх розроблення системи передбачення, заходів, що випереджають або знижують ризики.

У зв’язку з цим виникає необхідність теоретичного обґрунтування ролі, місця державного управління сільськогосподарського виробництва та особливості його реалізації на всіх рівнях аграрної економіки сучасні умови.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Різні аспекти управління у сільськогосподарському виробництві відбито у дослідженнях багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. Теоретичні та практичні засади викладено у роботах І. Ансоффа, Р. Акоффа, Дж. Гелбрейта, О. Іншакова, Л. Канторовича, Дж. Кейнса, Г. Кржижановського, В. Леонтьєва, Н. Морозової, В. Немчинова, В. Новожилова, С. Струміліна, А. Файоля. Питання планування та державного регулювання сільського господарства в сучасних умовах представлені Р. Адуковим, О. Анциферової, Г. Безорним, Н. Борхуновим, Н. Жаховим, А. Капітоновим, В. Комовим, Н. Павленко, Е. Сайгадаком, А. Сєрковим, К. Тернових, Д. Худіним, Ф. Шакіровим, Р. Шепітьком, А. Шутьковим та іншими.

Загальні підходи до вирішення економічних та соціальних проблем сільському господарстві досліджено А. Алтуховим, І. Буздаловим, Є. Заворотіним, І. Кошкаревим, В. Мілосердовим, І. Мінаковим, А. Міндріним, В. Нечаєвим, В. Узуном, І. Хіцковим, А. Черняєвим та іншими.

Водночас багато аспектів планування у поєднанні з ринковим саморегулюванням сільському господарстві залишаються мало дослідженими. Не визначено місце господарського виробництва у механізмі ринкових відносин та державного регулювання сільського господарства, розроблено загальні підходи до формування багаторівневої системи планування в цілому та на рівні суб’єкта агробізнесу зокрема. Все це зумовило вибір теми дослідження, постановку цілі та завдань.

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні системи сільськогосподарського виробництва та розроблення пропозицій щодо реалізації у межах державного регулювання.

Поставлена ​​мета зумовила вирішення наступних завдань:

1. Подати загальну характеристику державно–управлінських рішень в сфері сільськогосподарського виробництва;
2. Проаналізувати альтернативні рішення у сфері сільськогосподарського виробництва в Україні;
3. Розробити стратегічні орієнтири щодо державно–управлінських рішень у сфері сільськогосподарського виробництва.

Практичне значення одержаних результатів. Робота, запропонована автором подає теоретичні узагальнення та практичні рекомендації для покращення організації сільськогосподарського виробництва та державного управління. Дані може використовувати сільськогосподарське підприємство.

Об’єктом дослідження є система сільськогосподарського виробництва у межах державного регулювання.

Предмет дослідження представлений сукупністю організаційно–економічних та управлінських рішень, що складаються в процесі реалізації сільськогосподарського виробництва у системі державного регулювання.

Методологічною та теоретичною основами дослідження послужили об’єктивні економічні закони, теоретичні положення та концепції вітчизняних та зарубіжних вчених, розробки провідних наукових установ у галузі державного регулювання та сільськогосподарського виробництва. Для вирішення поставлених завдань автором використано сукупність методів економічного дослідження: абстрактно–логічний, економіко–статистичний, розрахунково–конструктивний, методи порівняння, узагальнення, системного підходу та комплексної оцінки, а також графічного зображення.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ І . ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНО–УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В СФЕРІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА

1.1 Місія, функції та стратегія сільськогосподарського виробництва України

 

Агробізнес – це локомотив української економіки. Україну історично називають житницею Європи, оскільки тут зосереджено близько 25% світових чорноземних ґрунтів, відомих високим рівнем родючості. Країна також є найбільшим у світі експортером соняшникової олії та одним із найбільших експортерів зерна.

Основними сільськогосподарськими культурами, які роблять Україну одним із світових лідерів, є зернові та кормові культури, у т.ч. пшениця, кукурудза, ячмінь, соняшник, цукрові буряки, тютюн, бобові, фрукти та овочі. За даними Державної служби статистики, середня врожайність зернових у 2019 році зросла на 2,2 центнери з гектара. Якщо у 2018–му вона дорівнювала 47,4 ц/га, то у 2019 році дійшла до 49,1 ц/га. Помітно збільшилася врожайність і деяких інших культур: озима пшениця – 41,7 ц/га, ячмінь – 34,8 ц/га, кукурудза – 71,4 ц/га, гречка – 13,3 ц/га, просо – 18,1 ц/га, соняшник – 25,1 ц/га, соя – 23,5 ц/га [28].

Національна агропромислова політика має об’єднати цілий комплекс складових: інвестиційну, податково–амортизаційну, цінову, планову, правову, інформаційну та освітню. Взаємно доповнюючи друг друга, ці складові сформують режим особливого сприяння саме для тих агропромислових підприємств, які справді здійснюють ресурсозберігаючу діяльність та вкладають капітал у відтворення ресурсного потенціалу Однак держава не повинна через силу насаджувати інноваційні проекти з раціоналізації ресурсоспоживання, швидше має бути прийти розуміння цієї проблеми на місцях з розвитком ринкових відносин, а місія державних органів полягатиме у стимулюванні та регулюванні ресурсозберігаючих процесів на економічній основі.

Розподіл ресурсів включає розподіл обмежених організаційних ресурсів, таких як фонди, дефіцитні управлінські таланти та технологічний досвід, насамперед, кваліфікований персонал та технологічний досвід.

Адаптація до зовнішнього середовища охоплює всі дії стратегічного характеру, які покращують відносини підприємства з її оточенням. Підприємствам необхідно адаптуватися до зовнішніх як сприятливих можливостей, так і небезпек, виявити відповідні варіанти та забезпечити ефективне пристосування стратегії до навколишніх умов.

Внутрішня координація включає координацію стратегічної діяльності для відображення сильних та слабких сторін підприємства з метою досягнення ефективної інтеграції внутрішніх операцій

Стратегія являє собою детальний комплексний комплексний план, призначений для того, щоб забезпечити здійснення місії організації та досягнення її цілей. Процес стратегічного планування, як правило, включає кілька етапів. Місія організації – основна загальна мета організації, чітко виражена причина її існування. Це те, в чому полягає діяльність компанії, і чим вона має намір займатися, тобто. результат позиціонування компанії серед інших учасників ринку [25]. Правильно сформульована місія дозволяє обґрунтовано побудувати дерево цілей бізнесу, сформувати стратегію розвитку, визначити основні функції, процеси, зміст посадових інструкцій тощо. Значення відповідної місії, яка формально виражена та ефективно представлена ​​співробітникам організації, що неможливо перебільшити. Якщо керівники не знають, яка основна мета їх організації, то у них не буде логічної точки відліку для вибору найкращої альтернативи. Етапи планування стратегії подано на рисунку нижче ( рис. 1.1).

Для отримання повного тексту придбайте роботу!