Курсова робота “Дозвільна діяльність органів виконавчої влади: поняття і принципи”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1.  ДОЗВІЛЬНА СИСТЕМА ЯК ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ 

1.1. Поняття дозвільної системи 

1.2. Суб’єкти та об’єкти дозвільної системи 

РОЗДІЛ 2. ДОЗВІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ 

2.1. Поняття та види дозвільної діяльності  органів виконавчої влади 

2.2. Правові наслідки дозвільної діяльності  органів виконавчої влади 

РОЗДІЛ 3. ПРИНЦИПИ ДОЗВІЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Поточні суспільні відносини характеризуються активністю світових геополітичних трансформацій, які називають «часом потрясінь». Для України період утвердження як держави синхронізувався з активними спробами відмовитися від радянських правових тенденцій, реформувати законодавство у напрямі, націленому на євроінтеграцію. Першим кроком до такого курсу став вступ України до Ради Європи у 1995 році, а з 2014 року українська спільнота спостерігає за розвитком відносин України та Європейського Союзу.

Однією із визначальних директив зміни поточного стану суспільних відносин є докорінна зміна системи адміністративного права України. На наше переконання, такі зміни не можуть відбуватися без комплексного дослідження інститутів, механізмів та процедур адміністративного права як у практичній, так і в теоретичній площині, що зумовлює актуальність теми нашої наукової роботи.

В Україні процеси демократизації суспільства та рівність у власності різних форм стали підґрунтям для збільшення підприємницької активності фізичних та юридичних осіб, яка включає в себе виробництво, роботи, та надання послуг, що можуть містити потенційну небезпеку для суспільства. З цієї причини, створення ефективної системи контролю з боку держави щодо використання предметів, речовин, матеріалів та здійснення окремих видів діяльності, які можуть становити загрозу для суспільства, є особливо актуальним.

Мета роботи полягає у дослідженні поняття та принципів дозвільної діяльності органів виконавчої влади:. Досягнення означеної мети відбувалося шляхом розв’язання таких завдань:

1. дослідити зміст поняття дозвільної системи;
2. установити суб’єкти та об’єкти дозвільної системи;
3. запропонувати поняття та проаналізувати види дозвільної діяльності органів виконавчої влади.
4. дослідити правові наслідки дозвільної діяльності органів виконавчої влади;
5. визначити та прокласифікувати принципи дозвільної діяльності органів виконавчої влади.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають під час взаємодії органів виконавчої влади та суспільства.

Предмет дослідження – поняття, принципи дозвільної діяльності органів виконавчої влади.

Методи дослідження: Для досягнення мети в процесі дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи. Використання діалектичного та історико-правового методів дозволило дослідити генезис дозвільної системи та виділити основні етапи формування її організаційних і правових основ.

Застосування формально-логічного та соціологічного методів дозволило визначити місце та значення дозвільної системи серед інших інститутів державного управління. За допомогою методів документального аналізу, граматичного розгляду і тлумачення правових норм виявлялися прогалини та інші недоліки законодавства в сфері дозвільної системи.

Джерела дослідження. Джерелами дослідження слугували наукові статті, монографії,  національні нормативно-правові акти, інші публікації.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, чотирьох підрозділів, загальних висновків, списку використаної літератури. Обсяг основної частини роботи становить 30 сторінок.

 

РОЗДІЛ 1. ДОЗВІЛЬНА СИСТЕМА ЯК ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ

1.1. Поняття дозвільної системи

 

Виникнення і становлення основ дозвільної системи в Україні пов’язують розвитком правової системи Лівобережжя у XVI – XVII столітті. Існування дозвільної системи як самостійного елемента в державному управлінні у XVI-XVII століттях в Російській імперії можна вважати умовним, оскільки не було окремих спеціалізованих органів, які здійснювали б функції дозвільної системи. У той же час у ряді країн Західної Європи вже почали формуватися такі органи. У XVIII-XIX століттях було закріплено основні задачі та принципи дозвільної системи. Характерними рисами дозвільної системи стали: розвинута правова база, наявність спеціалізованих органів, що безпосередньо видавали дозволи та притягали винних до відповідальності, а також наявність окремої групи спеціальних державних службовців, які здійснюють контроль за дотриманням правил дозвільної системи.

У радянський період розвитку дозвільної системи (1917-1991 рр.), термін «дозвільна система» вводиться в обіг та законодавчо закріплюється (Постанова ЦВК і СНК СРСР від 12 грудня 1924 р.). На тому етапі вона розглядалася як інститут, що встановлює порядок обігу строго визначених предметів та речовин, а діяльність державних органів, які її здійснювали, мала переважно імперативний характер. В організаційному аспекті, це були вузько спеціалізовані органи, що мали компетенцію на чітко визначену ділянку суспільних відносин сфери дозвільної системи [2].

Зміни в економічній системі та методах державного управління, а також перехід до ринкових відносин у 1991 році і пізніше, спричинили еволюцію дозвільної системи в Україні. Цей період, що триває до наших днів, супроводжується прийняттям ряду нормативних актів, таких як Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року № 576 «Про дозвільну систему» та Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та інші. Наразі відбувається цифровізація дозвільної діяльності. Щодо стану розробки поняття «дозвільна система» в українській доктрині,  попри численні використання у правовій літературі терміну «дозвільна система», єдиного погляду з приводу дефініціювання вказаного поняття не досягнуто. У спеціальній літературі В.В. Мартиновський дозвільну систему переважно розглядає як організаційно-правову діяльність, яку здійснює держава, та яка є спрямованою на захист своїх економічних та соціально-політичних інтересів, створення умов для нормальної роботи громадських та державних організацій, забезпечення дотримання законності, охорони власності та забезпечення громадської безпеки [3].

Дозвільна система, згідно з іншими теоретичними дослідженнями, є регламентованим порядком, який зобов’язує державні та громадські установи, підприємства, а також громадян отримати дозвіл на виготовлення, реалізацію, придбання, перевезення, зберігання та використання визначених предметів. Вона також включає сукупність правил, які регулюють процеси виготовлення, придбання, користування, зберігання, реалізації та транспортування таких об’єктів. Дозвільна система має на меті охорону об’єктів, які мають особливе значення для держави, та спрямована на запобігання та припинення їх можливого використання зі злочинною метою [4]. Більшість адміністративистів розглядають дозвільну систему як вид діяльності органів внутрішніх справ, але в юридичній літературі існує інший підхід, який ототожнює дозвільну систему з ліцензуванням. Проте, О.В. Харитонов правильно зауважує, що обидва підходи призводять до неправильного розуміння дозвільної системи в цілому, оскільки вона є специфічною формою діяльності всього державного апарату управління, а не окремої його частини або напрямку [5].

Науковець також описує дозвільну систему у широкому контексті як набір юридичних відносин між державними виконавчими органами, органами місцевого самоврядування та органами, що видають дозволи (дозволителями), а також фізичними та юридичними особами, що подають заявки (заявниками). Ці відносини мають на меті забезпечення суспільної безпеки та стосуються можливості заявників здійснювати дії, які можуть бути небезпечні для людей, державних інтересів та інших питань. Дозволителі забезпечують контроль та нагляд за дотриманням правил, встановлених для цих дій, і можуть покласти відповідальність на винних, якщо такі існують за законом. У вузькому розумінні дозвільна система включає всі вказані характеристики, але застосовується лише до обмеженого кола речей та матеріалів, які можуть бути небезпечні. Щодо законодавчого врегулювання, зазначимо наступне. систему надання дозволів сформовано на підставі законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, якими визначено повноваження та відповідальність компетентних органів.

Згідно з законодавством, питання, що стосуються отримання дозвільних документів та їх погодження, регулюються рядом нормативно-правових актів, які затверджені центральними органами виконавчої влади. Головним документом, який регулює відносини у сфері дозвільної системи, є Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Законодавець визначив, що дозвільна система у господарській діяльності є лише частиною дозвільної системи, оскільки він конкретизує тільки діяльність уповноважених органів, які видаватимуть документи дозвільного характеру. Закон також встановлює порядок діяльності дозвільних органів та державних адміністраторів. Таким чином, механізм отримання дозвільних документів через центри, що здійснюють їх видачу через державних адміністраторів, було запроваджено данним законодавчим актом, який координує взаємодію відповідних підрозділів органів виконавчої влади [6].

Прийняття Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» призвело до певних позитивних змін: вперше на законодавчому рівні було чітко визначено, що потреба в отриманні дозволів та процедури їх отримання можуть бути встановлені лише законами. Крім того, були встановлені декларативний принцип отримання дозволів та принцип організаційної єдності, які повинні застосовуватись до всіх процедур легалізації суб’єктів підприємництва і описані у єдиному науково-практичному підході [6].

До того ж, прийняття Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» принесло кілька позитивних змін. Наприклад, було введено посаду державного адміністратора, який може забезпечити видачу дозволу без участі суб’єкта підприємництва, що дозволяє значно зекономити організаційно-матеріальні ресурси. Також установлено адміністративну відповідальність посадових осіб за порушення процедур видачі дозволів. Крім того, була розроблена система дозвільних центрів, де на основі принципу організаційної єдності здійснюються заходи щодо комплексного обслуговування суб’єктів господарювання з приводу отримання дозволів [6].

Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» також визначає поняття «дозвільна система у сфері господарської діяльності» як комплекс правових відносин, що виникають між дозвільними органами, адміністраторами та суб’єктами господарювання в процесі надання, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру відповідно до вимог законодавства [6].

На основі проаналізованого матеріалу сформулюємо власне визначення поняття «дозвільна система». Дозвільна система – це упорядкована сукупність правових відносин, в яких компетентні органи публічної влади діють на запит фізичних або юридичних осіб, щодо об’єктів, що належать до суворо визначеного кола, що потребують особливого нагляду та контролю з боку держави, і результатом цих дій є видання індивідуального акта дозвільного характеру. В Україні головною особливістю адміністративно-правового регулювання дозвільної системи є існування управлінських інститутів публічної влади, що забезпечують реалізацію та захист прав та свобод громадян в цій сфері. Кожен з органів, які здійснюють дозвільну систему, наділяється певними повноваженнями в цій сфері.

 

1.2. Суб’єкти та об’єкти дозвільної системи

 

Традиційно, застосовуючи категорію «система» (від дав.-гр. σύστημα – «сполучення», «ціле», «з’єднання»),  позначають порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв’язком частин чого-небудь. Саме визначення та розкриття найбільш істотних елементів досліджуваної системи, на нашу думку, надає можливість якісно та повно здійснити характеристику дозвільної системи як специфічного правового явища та сукупності правовідносин особливого виду. Щодо визначення системоутворюючих елементів дозвільної системи також відсутній спільний підхід у доктрині.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!