Курсова робота ” Мікротопонімія м.Жовкви Львівської області “

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Стан і перспективи дослідження мікротопонімікону України

1.1. Вивчення топоніміки вітчизняними та зарубіжними дослідниками

1.2. Особливості мікротопоніма як одного з видів топонімів

1.3. Мовні особливості говірок аналізованої території

РОЗДІЛ 2. Лексико-семантичний аналіз мікротопонімів м. Жовкви Львівської області

2.1. Лексико-семантична характеристика мікротопонімії

2.2. Відапелятивні мікротопоніми

2.3. Відонімні мікротопоніми

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ДОДАТКИ

ВСТУП

 

На сучасному етапі українські ономастичні студії репрезентовані широким спектром наукових досліджень різних розрядів пропріальної лексики, зокрема й мікротопонімів. Все більшої ваги набуває регіональне вивчення мікротопонімів як репрезентантів одного з онімних класів. Донедавна такі пропріативи залучалися в науковий обіг лише як додатковий матеріал для аналізу передусім ойконімів і гідронімів. Між тим назви мікрооб’єктів тісно взаємопов’язані з історією краю, з розподілом земельних ділянок, народними промислами та ін. Мікротопоніми функціонують як повнозначні одиниці не лише літературного, але й діалектного мовлення, тому досліджувати їх необхідно із залученням даних народного говору.

Актуальність роботи: Мікротопоніми зберігають у собі різноманітні відомості, які відображають минуле окремої території. Тому їх потрібно фіксувати для подальшого дослідження свого краю та для доповнення й розширення мікротопонімікону, що переважно  відомий тільки місцевим жителям.  

Мета дослідження – здійснити лексико-семантичний аналіз базових основ мікротопонімікону міста Жовкви.

Окреслена мета передбачає розв’язання таких основних завдань:

1. дослідити вивчення топоніміки вітчизняними та зарубіжними дослідниками;
2. розглянути особливості мікротопоніма як одного з видів топонімів;
3. вивчити мовні особливості говірок аналізованої території;
4. дати лексико-семантичну характеристику мікротопонімії міста Жовкви;
5. описати відапелятивні мікротопоніми населеного пункту;
6. вивчити відонімні мікротопоніми міста Жовкви.
7. Здійснити семантико-мотиваційний аналіз мікротопонімних основ досліджуваної території.

Об’єкт дослідження – назви локальних географічних об’єктів Жовкви, а саме: площ, лісів, пагорбів, частин населеного пункту та ін. 

Предмет дослідження –  семантико-мотиваційна специфіка вказаних назв. 

Методи дослідження. Основним методом дослідження є описовий, який передбачає лінгвістичне спостереження, узагальнення та класифікацію матеріалу. 

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. 

 

РОЗДІЛ 1. Стан і перспективи дослідження мікротопонімікону України

 1.1. Вивчення топоніміки вітчизняними та зарубіжними дослідниками

 

Лінгвістичні дослідження топонімікону пов’язані з двома основними напрямками, що характеризуються різними цілями та специфічними методами:

1) перший напрямок пов’язаний з дослідженням окремих груп топонімів та способів їх формування. В основі таких досліджень лежить пошук моделей утворення окремих груп топонімів (наприклад, специфіка формування гідронімів). При цьому особливо важливими є дослідження лексики та семантики, що визначає назви певних географічних об’єктів (так, назви гідронімів часто формуються з урахуванням зовнішнього вигляду, звуків води, місця протікання і т.д.); 

2) другий напрямок досліджень пов’язаний з конкретною місцевістю. При цьому акцент робиться не на специфіці окремого виду топонімів, а на особливостях відображення історичних або ж географічних ознак певної території в її топоніміконі. Саме в цьому напрямку досліджень значна увага приділяється вивченню мікротопонімів, які найбільш тісно пов’язані з певною територією. Другий підхід до вивчення тісно пов’язаний, як з лінгвістикою, так і з історією певного ареалу дослідження. Тому такі дослідження проводяться в рамках спільних історико-мовних розвідок.

В цілому, лінгвістичні дослідження топонімів відбуваються з урахуванням історичного розвитку мови, виділенням давніх тополексик, здійсненням етимологічного аналізу, встановленням зв’язку з конкретними мовами, виявленням мовних та діалектичних ареалів тощо[1].

Базовим поняттям топоніміки виступає топонімія – сукупність назв (топонімів) на певній території. Основне значення і головне призначення географічної назви – фіксація місця на поверхні Землі. Серед топонімів виділяються різні класи, такі як:

1. хороніми – назви будь-яких територій, областей, районів;
2. астіоніми – назви міст;
3. урбоніми – назви внутрішньоміських об’єктів;
4. годоніми – назви вулиць;
5. агороніми – назви площ;
6. дромоніми – назви шляхів сполучення;
7. гідроніми – географічні назви водних об’єктів, у тому числі:
8. ороніми – назви порушених форм рельєфу (гір, хребтів, вершин, пагорбів);
9. ойконіми – назви населених місць;
10. геоніми – назви доріг, проїздів і т. п.[2].

Зрозумілий величезний внесок у топоніміку географів, починаючи від невідомих мандрівників і до таких вчених як Л. Берг, О. Гумбольдт, В. Семенов-Тянь-Шанський, О. Степанів, П. Тутковський тощо. Топонімікою цікавилося багато зарубіжних науковців. Наприклад, І. Бодуен-де-Куртене, М. Ломоносов, О. Потебня у своїх мовознавчих дослідженнях спиралися на топонімічний матеріал, а інші – М. Максимович, О. Саліщев, О. Соболевський, І. Срезневський, М. Сумцов – розглядали його як предмет окремого дослідження. Ще найдавніші руські літописи містили збірники географічних назв, де подавалася не лише їхня класифікація, але й здійснювалися перші спроби пояснення їх походження. З кінця ХІХ ст. інтерес до топоніміки швидко зріс.

У США, Великобританії, Франції, Німеччині та інших країнах організовувалися комісії й товариства з вивчення географічних назв[3].

Розвиток ономастики в Україні починається саме з розроблення питань топоніміки. Першим дослідником народної географічної термінології в Україні був академік С. Рудницький. Так, у 12 томі «Збірника математично-природописно-лікарської секції» (1908 р.) у Львові вийшла друком його праця «Начерк географічної термінології». У 1918–1920 рр. Д. Багалій проаналізував назви численних поселень, річок, урочищ та інших об’єктів у працях «Історія Слобідської України» (1918 р.); «Заселення Південної України (Запоріжжя і Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку» (1920 р.). У 30–40-х рр. ХХ ст. топонімічні лінгвістичні розвідки у країні проводили вчені Б. Безвеглінський та С. Юшков[4].

Найбільш плідним етапом таких досліджень біли 60-70-ті роки ХХ ст. Це було зумовлено розумінням виняткового значення топоніміки для розв’язання багатьох завдань порівняльно-історичного, описового й загального мовознавства, наприклад для виявлення прихованих у топонімах слів, які сьогодні відсутні в мові. Тому в цей час опубліковано низку спеціальних збірників: «Питання ономастики», «Українська діалектологія та ономастика», «Територіальні діалекти і власні назви», окремі монографії. У ці роки активізовано роботу над створенням українського гідронімного фонду, який згодом увійшов до ономастичної картотеки, опубліковано ойконімні карти Є.М. Посацької-Черняхівської, М.М. Пещак; гідронімні – А.П. Корепанової, І.М. Желєзняк, О. С. Стрижака, А.П. Непокупного[5].

Але численні наукові дослідження не вичерпують всього потенціалу  практичних лінгвістичних розвідок. Вивчення топоніміки завжди актуальне. Це пов’язане з декількома основними аспектами. Перш за все, топоніміка характеризується нестабільністю. Особливо це стосується мікротопонімів, що характеризують географічні об’єкти на невеликих територіях і відомі лише обмеженому колу осіб. Крім того, часто виникають фактори, що призводять до масової зміни топонімікону.

Наприклад, такі тенденції спостерігалися при зміні влади (масове впровадження радянських топонімів, а також їх ліквідація в рамках декомунізації). На сьогодні українських топонімікон (особливо мікротопонімікон) також переживає етап суттєвих змін у зв’язку з війною з РФ і викоріненням пам’яті про дружбу України та РФ. Отже, вивчення топоніміки не втрачає свою актуальність, хоч є популярним уже кілька століть.

 

1.2. Особливості мікротопоніма як одного з видів топонімів

 

Мікротопонімія стає активним предметом ономастичних досліджень лише в другій половині ХХ ст. Інтерес до назв малих географічних об’єктів не випадковий. Адже мікротопоніми є менш сталими,порівняно з власне топонімами, вони швидше зазнають змін під впливом суспільно-історичних умов, а тому становлять важливе джерело не лише лінгвальної, а й екстралінгвальної інформації, зокрема історичної, фактів про розвиток певної території, її ландшафт, географію, заняття та культуру населення на певному етапі розвитку суспільства[6].

Науковці виділяють власне мовні та позамовні риси мікротопонімії. До першої групи О.С. Мосур відносить:

1. тісний зв’язок з апелятивною лексикою – географічними назвами (номенклатурними найменуваннями) і топонімами;
2. вкраплення діалектизмів та іншомовних слів;
3. зв’язок з особовими назвами;
4. значна кількість назворієнтирів;
5. різноманітність словотворчих формантів;
6. використання топонімної метонімії і топонімної метафори у мікротопонімії;
7. вживання назв у мікротопонімії в переносному значенні (конотонімізація).
8. Серед позамовних ознак мікротопонімову дослідниця називає:
9. обмеженість кола людей і території, на якій назва є відомою;
10. відносно короткий термін існування оніма;
11. нестійкість мікротопонімної системи, її змінюваність, замінюваність, оновлення і поповнення новими одиницями у зв’язку з соціально-історичними, культурними, фізико-географічними змінами;
12. залежність від ознак і характеристик об’єкта[7].

І.Я. Ординська до ознак мікротопонімікону відносить такі характеристики:

1) невеликий розмір іменованого об’єкта;

2) обмежена сфера вживання в поєднанні зі значною кількістю таких номінацій загалом, більшість із яких ще не зафіксована і не введена в науковий обіг;

3) вагомий вплив місцевих діалектів та мов етносів, представлених на певній території;

4) тісний зв’язок з апелятивною лексикою, зокрема з географічними термінами (дистанція між власними та загальними назвами мінімальна);

5) функціонування переважно в усному мовленні;

6) нестійкість, короткочасність існування, здатність легко трансформуватися, що зумовлює підвищену варіативність таких номінацій;

7) активне мотивування антропонімами й іншими топонімами;

8) утворення за моделями, поширеними на обмеженій території, чимало з яких є специфічними саме для цієї групи онімної лексики;

9) відображення історії, побуту, вірувань, творчості місцевих жителів, їхніх торговельних, господарських та культурних зв’язків;

10) детальне структурування мікротопонімії, зумовлене введеннямдо її складу найменувань різнопланових об’єктів[8].

Залежно від семантики твірних основ мікротопоніми загалом поділяють на 2 групи: відонімні (ті, що походять від власних назв); відапелятивні (похідні від загальних назв). Як зазначає Г.В. Рак, традиційно усталився погляд на мікротопоніми як на проміжний рівень між пропріальними та загальними назвами[9].

Частими є випадки походження топонімів від інших частин мови. На карті сьогодні є безліч селищ, назви яких раніше просто позначали їх особливості – Тихе, Зелене, річка Глибока. Часто топоніми утворюються від словосполучень кількох слів різних частин мови: за болотом – Заболотне, під лісом – Підлісове і багато інших.  Численні власні назви, що мають походження від неіменникових частин мови, ми зустрічаємо не тільки в розмовній мові, але і в документальних записах, історичних літописах, а також і в художніх творах. Так проявляється субстантивація в мікротопоніміконі.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!