Курсова робота “Розвиток мовлення дітей засобами дидактичної гри”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 

1.1. Стан досліджуваної проблеми в психолого-педагогічній літературі 

1.2. Особливості розвитку мовлення у дітей старшого дошкільного віку 

1.3. Картина як засіб розвитку мовлення старших дошкільників 

РОЗДЛІ ІІ. МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ ДИДАКТИЧНОЇ ГРИ ЯК ЗАСОБУ РОЗВИТКУ ПІЗНАВАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ ДОШКІЛЬНИКІВ 

2.1. Методика використання дидактичної гри як засобу розвитку мовлення дошкільників 

2.2. Підбірка дидактичних ігор  як методу  розвитку пізнавальної активності  дошкільників  

2.3. Методичні рекомендації щодо організації дидактичних ігор  з дітьми дошкільного віку 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку дошкільної освіти пізнавальна діяльність дітей дошкільного віку оцінюється як ключова в процесі пізнання навколишнього світу, і дітям на кожному етапі розвитку рекомендується створювати мотивацію та інтерес до певних видів діяльності. Пізнавальна діяльність дітей визначається як прагнення володіти найбільш повними знаннями про предмети і явища навколишнього світу. Вчені вважають, що пізнавальна активність є однією з найважливіших якостей, що характеризують психічний розвиток дітей дошкільного віку. Тому в педагогіці та психології її формуванню приділяється особлива увага.

Актуальність вищевказаних питань потребує пошуку найбільш ефективних засобів, форм та методів розвитку пізнавальної діяльності дітей дошкільного віку. Сучасні теоретики і практики стикаються з важливим питанням: як спонукати дітей постійно досліджувати, вивчати певні речі та експериментувати з певними речами.

Результати психолого-педагогічних досліджень останніх років довели, що досить імовірний розвиток пізнавальної діяльності дошкільнят у процесі використання навчальних ігор, що забезпечує сприятливі умови для врахування здібностей дошкільнят до вирішення навчальних завдань. Унікальність гри полягає в тому, що вона дає вчителям можливість навчати, практикувати і розвивати розумові здібності в простій для розуміння і привабливій ігровій формі, тим самим формуючи цінні риси особистості і відносини з дітьми. У дидактичних іграх уточнюються і закріплюються концепції та ідеї дітей, а також розвиваються їх творча уява, мислення і мова. У майбутньому діти будуть швидше і легше сприймати нові матеріали, а також набувати нових знань і навичок.

У дошкільному віці основним видом діяльності є гра. Як зазначали психологи, передумови для освітньої діяльності виникають і розділяються, а психологічні процеси формуються і реорганізуються. Психологи вважають, що для засвоєння навчальних матеріалів потрібні різноманітні вправи, але дітям не вистачає для цього сили волі. Тоді гра посилить рух уявних процесів і дозволить досягати цілей швидше і потужніше, ніж будь-який інший навчальний інструмент.

Серед сучасних педагогів, методистів, які займалися проблемою ігрової діяльності та використання ігор у навчанні дошкільників, можна назвати Артемову Л., Білоусько Л., Бурову А., Веремійчик І., Гайдаржийську Л., Гуменюк О., Дудову Т., Кочетову Т., Михайлову З., Сорокіну О., Старченко В., Туник І., Яворську Г. Питання впливу дидактичної гри на ефективність навчання висвітлені у працях Вербицького А., Ельконіна Д., Зимньої І., Леонтьєва О., Скляренко Н., Федусенко Ю., Хоменко Т. та ін.

Мета дослідження: визначити  роль  методу  дидактичної  гри  у  процесі розвитку пізнавальної активності дітей дошкільного віку.

Для досягнення цієї мети в цьому дослідженні я поставив перед собою такі завдання:

1. Визначити зміст базових понять дослідження «пізнавальна активність», «дидактична гра», «розвиток пізнавальної активності».
2. Проаналізувати психолого-педагогічну літературу з досліджуваної проблеми.
3. Виявити зміст, види, функції, етапи проведення дидактичних ігор.
4. Навести приклади дидактичних ігор з метою розвитку пізнавальної активності  дошкільників.
5. Уточнити методичні аспекти організації дидактичної  гри у роботі з дошкільниками. 

Об’єкт дослідження: процес розвитку пізнавальної активності дітей дошкільного віку.

Предмет дослідження:  особливості використання дидактичної гри  як методу  розвитку  пізнавальної активності дітей дошкільного віку.

Методи дослідження: теоретичні: аналіз наукової та методичної літератури з проблеми дослідження, класифікація й вивчення  термінологічної бази дослідження; порівняння й узагальнення наукової інформації; емпіричні: індивідуальна  бесіда з  дошкільниками й вихователями; цілеспрямоване спостереження за організацією дидактичної гри в закладі дошкільної освіти, узагальнення передового педагогічного досвіду.

Структура курсової роботи. Курсова роботв складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (20 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 50 сторінок.

 

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

1.1 Стан досліджуваної проблеми в психолого-педагогічній  літературі

 

Дослідження в області зв’язного мовлення в 1960-х і 1970-х роках проводилися в ідеях Тихеєвої Є.І. та Флериної Е.А. Уточнена класифікація дитячих оповідань та методи навчання типам розповідання для різних вікових груп (Виноградова Н.Ф., Короткова Е.П. та Орланова Н. А.). Великий вплив на розвиток наукової методики надали дослідження співробітників лабораторії розвитку дитячої мови, створеної в 1960 році в НДІ дошкільного виховання АПН СРСР. Дослідження велися під керівництвом завідувача лабораторією Ф. А. Сохіна.

Дослідження Ф. А. Сохіна, О. С. Ушакової та їх співробітників, які спиралися на глибоке розуміння процесів розвитку мови, що стався на початку 1970-х років, який багато в чому змінив зміст і методи мовного розвитку дітей. У центрі уваги знаходиться розвиток мовної семантики дітей, формування мовних узагальнень і базової свідомості мови тамовлення.  Висновки, зроблені на основі цих досліджень, мають не тільки важливе теоретичне значення, а й важливе практичне значення. На цій основі було розроблено план розвитку мови для дітей, а для педагогів – методичний посібник, що відображає комплексний підхід до розвитку мови. Результати досліджень покращилися тільки в середині 1980-х років.

Розвиток зв’язного мовлення є центральним завданням мовної освіти дітей. Це пов’язано насамперед з його соціальною значимістю і роллю у формуванні особистості. Основні комунікативні функції мови і мови реалізуються у зв’язному мовленні. Зв’язкова мова – це просунута форма психологічно активного мовлення, яка визначає мовний рівень дитини і рівень психологічного розвитку (Виготський Л.С., Жинкін Н. І., Леонтьєв А.А., Рубінштейн С.Л., Сохін Ф.А.). Оволодіння зв’язним усним мовленням складає найважливішу умову успішної підготовки до навчання в школі.

Психологічна природа зв’язного мовлення, її механізми та особливості розвитку у дітей розкриваються у працях Виготського Л.С., Леонтьєва А.А., Рубінштейна С.Л.  та ін. Леонтьєв А.А. відзначає складну організацію зв’язного мовлення і вказуює на необхідність спеціального мовного виховання. Дослідження, проведені в лабораторії розвитку мовлення, показують, що усвідомлення мови та мовленнєвих явищ (тобто базова свідомість) відіграє важливу роль у розвитку зв’язного мовлення, яке є важливою умовою психологічного та естетичного розвитку дітей дошкільного віку (Ворошніна Л.В., Зрожевская А.А., Смольнікова Н.Г. та Смирнова Є.А.).

Суть поняття зв’язного мовлення в сучасних словниках визначається так: «Мовлення, організоване відповідно до законів логіки, граматики і поєднання, має тему, виконує певні функції (зазвичай комунікативні), володіє відносною незалежністю і завершеністю і розділена на більш-менш важливі структурні компоненти. Ядром побудови зв’язкової мови є здатність навчитися використовувати різні методи комунікації і формувати уявлення про різні мовні структури» [8].

Сучасна лінгвістика і лінгводидактика розглядають поняття зв’язкового мовлення з двох точок зору – як процес створення зв’язкових висловлювань і як продукт мовлення (текст або дискурс). Зв’язне мовлення визначається як єдине смислове і структурне ціле, що складається з тематичних і логічно пов’язаних частин і відображає всі основні аспекти свого предметного змісту (Богуш А.М., Виготський Л.С., Жинкін М.І., Зимня І.О. та Леонтьєв О.О.).

При створенні зв’язного мовленнєвого продукту вчені розрізняють діяльністю і особистісний компоненти. Перший пов’язаний з процесом народження і сприйняття повідомлень, регулюванням і контролем усної діяльності. Друге полягає в тому, що в промові людина може розкрити свою особистість, індивідуальність, темперамент і загальний культурний рівень. Пентилюк M.I. вказував, що результатом зв’язного мовлення є текст – продукт вербального вираження мовленнєвої та психологічної діяльності людини, який характеризується повнотою, структурною цілісністю, чіткою метою і прагматичним керівництвом [18, с. 39].

Враховуючи, що дошкільнята опановують тільки усну промову (тільки коли вони свідомо і довільно диктують дорослим повний сенс і звертають увагу на його відповідне оформлення, вони можуть опанувати елементи письмової мови), лінгвісти нещодавно використовували термін «дискурс» для характеристики продукту розмовної мови. Вчені визначають дискурс як зв’язковий текст у поєднанні з екстралінгвістичними (прагматичними, соціокультурними, психологічними тощо) факторами, тобто текст, що використовується в контексті програми.

Зв’язне мовлення володіє багатьма важливими функціями, найважливішою з яких є комунікація, або функція спілкування, яка реалізується в двох основних формах – діалозі і монологі. Так само, як Богуш А.М. [1, с. 117] Як зазначалося, діалог – це форма усної мови, діалог між двома співрозмовниками, що складається з запитань і відповідей. Діалог – це комунікативна поведінка, в якій змінюються ролі розмовника і слухача. Це відбувається в певній комунікативній ситуації і є її продуктом. Комунікативні ситуації включають середовище, в якому відбувається діалог, взаємини між балакучими, голосові підказки (репліки) і процес діалогу. Зв’язність, яка є особливістю будь-якого тексту, також є особливістю діалогу, але, як зазначає відомий психолінгвіст О.О. Леонтьєв, зв’язність діалогу встановлюється кількома співрозмовниками.

Діалогічне мовлення – це найпростіша форма усного мовлення: воно підтримується співрозмовником. Контекстуалізована і емоційна, оскільки той, хто говорить, використовує різні вирази (імітацію, жести, інтонацію тощо)… Це мовлення найпростіше за синтаксисом: воно складається з запитань і відповідей, репродукцій, текстових повідомлень і незакінчених речень [14, с. 46]. Діалогічне мовлення є основною формою мовлення у дітей дошкільного віку. Водночас аналіз наукових досліджень показує, що дітям не вистачає мови спілкування. Як зазначає автор, ігри – це ефективний спосіб занурити дітей у процес діалогу.

За словами Богуша А.М., «монологічне мовлення – це змістовне і докладне висловлювання, яке забезпечує спілкування людей і взаєморозуміння. Монолог – це мовлення людини, що являє собою інформацію про якісь реальні факти» [1, с. 184]. Автор зауважує, що монологічне мовлення розвивається в процесі оволодіння дітьми різними типами і різновидами монологів. У дошкільнят є різні типи мовлення: розповідь, опис, міркування та інтерпретація. Водночас вчені зазначили, що найбільш розвиненими типами мовлення є розповідь та опис, а такі типи, як міркування та інтерпретація, потребують навчання, оскільки вони тільки з’явилися у дітей дошкільного віку.

Богуш А.М. ввела організовану систему в освітній процес дошкільних освітніх закладів, щоб навчити дітей вимовляти різні монологи, і вважає, що монологи – це мови від однієї особи, які не передбачають негайної і безпосередньої реакції аудиторії, але орієнтуються на їх сприйняття іншими [1, с. 189]. Саме такого роду позиціонування, орієнтоване на аудиторію, вимагає чіткої та осмисленої мови, тому що інформація, яку говорить хоче висловити, невідома іншим.

Леонтьєв O.O. посилається на лінгвістичні характеристики монологу: основне використання літературної лексики; повнота виразу; використання складних граматичних структур; на основі розгортання системи елементів комунікації докладаються зусилля для досягнення чіткого граматичного оформлення зв’язку; певна завершеність. Промовець, зазвичай також використовує невербальні та інтонаційні вирази, але, на відміну від діалогу, вони відіграють другорядну роль, а монологи не настільки емоційні.

Монолог відрізняється від діалогу з точки зору мотивації. Діалог мотивується внутрішніми і зовнішніми мотивами (сама ситуація спілкування, репліки співрозмовника). Людиною в основному рухають внутрішні мотиви (стан, емоції, бажання, наміри) і монологи, і вона вибирає, про що і як вона хоче говорити.

Монологічне мовлення – це більш складний, довільний і організований тип мови, що вимагає спеціальної підготовки (Леонтьєв О. та Щерба Л.). Вчені підкреслюють примат діалогу, доводячи, що монологи народжуються зсередини діалогу (Леушина А.М., Рубінштейн С.Л. та Ушакова О.С.). Тому, підбиваючи підсумок, можна з упевненістю сказати, що зв’язкова мова – це організований текст зі своєю власною структурою, який характеризується єдністю, зв’язністю і повнотою семантики і структури.

При навчанні дітей побудові добре продуманого зв’язкового висловлювання (тексту) необхідним елементом освіти є надання дошкільнятам можливості сформувати базові знання про загальну структуру тексту (початок, середина, кінець), зв’язку між пропозицією та структурною частиною. Формування цих знань включено в процес навчання зв’язковим історіям, і їх рівень повинен бути підвищений з точки зору структури і змісту. Крім того, зв’язне мовлення є розвиненою формою лінгвістичної мислювальної діяльності, яка визначає рівень мовного та інтелектуального розвитку дітей. Оволодіння зв’язковою промовою – найважливіша умова успішної підготовки дитини до школи.

 

1.2 Особливості розвитку зв`язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку

 

Принцип дошкільної педагогіки полягає в тому, що розвиток мови дітей є одним з основних чинників формування особистості дошкільнят. Ступінь розвитку цієї психологічної сфери визначає рівень сформованості соціальних і когнітивних досягнень дітей – потреб, інтересів, знань, умінь і навичок, а також інших психологічних якостей, які є основою особистісної культури.

Як зазначено в Базовому компоненті дошкільної освіти «Саме дошкільний вік є сензитивним періодом для оволодіння мовою. Мова розглядається як «канал зв’язку» для одержання інформації з немовних сфер буття, засобом пізнання світу від конкретно-чуттєвого до понятійно-абстрактного» [2].  

Сучасні дослідження психолінгвістів довели, що дитяча мовленнєва діяльність володіє активними творчими характеристиками. Можна сказати, що дитина створює «свою власну мову» або навіть кілька «мовних моделей», а потім відкидає їх. Дитяча мовленнєва діяльність – це процес «активного пошуку зв’язків, законів і взаємозв’язків між елементами мови, а також пошуку правил». Саме на основі цього процесу вона будує свою власну промову.

Таким чином, сучасні дослідження показують, що необхідною умовою мовного розвитку дітей є формування базового уявлення про мову та мовні явища (Леонтьєв О.О., Сохін Ф.О. та Ушакова О.С.).

Аналізуючи дитяче мовлення, дослідники дійшли висновку, що мовлення може бути ситуативним, тобто пов’язаним з конкретною ситуацією, але воно не відтворює зв’язкове смислове ціле у вербальній формі, і вона контекстуальна, і її значення можна чітко побачити з контексту самого дискурсу. Якщо той, хто говорить активно, використовує міміку, жести, вказівні займенники і міжометія в ситуативній промові, то ситуативна мова повинна спиратися тільки на мовні засоби для побудови висловлювання без урахування конкретної ситуації.

Ситуативність дитячого мовлення особливо на початковому етапі, можна пояснити образним характером дитячого мислення та домінуванням емоційного ставлення до предмета мови. На думку психологів, перехід від зовнішнього до внутрішнього і від ситуації до ситуації відбувається у дітей віком від чотирьох до п’яти років (Ельконін Д.В. та Люблінська Я.О.).

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!