Курсова робота ” Юридична практика: поняття, структура та види “

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОЗАСТОСОВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 

РОЗДІЛ ІІ. ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ 

2.1. Особливості розуміння юридичної практики 

2.2. Різновиди юридичної практичної діяльності 

РОЗДІЛ ІІІ. РОЛЬ ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ В ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ 

3.1. Суддівська діяльність 

3.2. Адвокатська діяльність 

3.3. Інші різновиди юридичної діяльності 

ВИСНОВКИ  

СПИСОК ВИОКРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ  

 

ВСТУП

 

Актуальнісь дослідження. У контексті розбудови демократичної, правової і соціальної Української держави та громадянського суспільства закони та їх правозастосування, які є частиною правової системи України, потребують постійного вдосконалення та розвитку. Одним з ключових елементів цієї системи є юридична практика.

Однак, на наш погляд, цей елемент української правової системи був найменш вивчений в юриспруденції і підштовхнув до вибору теми дослідження. Одним з аспектів вибору теми даної роботи стало те, що в нашій країні немає монографії, де б досліджувались юридична практика, її поняття, зміст і види як елемент правової системи України.

Розглядаючи юридичну практику, як елемент правової системи, можна стверджувати, що вона об’єднує всі правові явища в суспільстві, поряд з економічними, політичними і соціальними інститутами. Узагальнення юридичної практики, у свою чергу, сприяє вдосконаленню правотворчості та правореалізації в країні.

Вітчизняні юристи вивчають правову систему ще з радянських часів, і сьогодні вони продовжують вивчати це питання в незалежній Україні. Ми поставили перед собою мету дослідити розвиток юридичної практики, що є одним з її елементів. Слід зазначити, що деякі аспекти юридичної практики вивчалися радянськими та російськими вченими Б. Саванели, В. Реутовим, В. Леушиним, В. Карташовим, частково – М. І. Кагадій М.І., Н. Нєвською, А. Венгеровим, С. Братусем та ін.

Метою дослідження є всебічний аналіз юридичної практики, як елемента правової системи України, її поняття, змісту та видів, узагальнення в діяльності судових та правоохоронних органів, її значення в правозастосовній діяльності.

Для досягнення цієї мети були поставлені наступні завдання:

1. проаналізувати поняття юридична практика;
2. дослідити зміст юридичної практики;
3. визначити види та підвиди юридичної практики та проаналізувати їх;
4. узагальнити за функціональною спрямованістю юридичну практику судових і правоохоронних органів;
5. встановити шляхи вдосконалення юридичної практики судових і правоохоронних органів та організацій;
6. довести, що юридична практика є одним з необхідних засобів для узагальнення різних видів юридичної діяльності і реального та об’єктивного світосприйняття.

Об’єктом даного дослідження є правозастосування як особлива форма реалізації норм права.

Предметом дослідження є юридична практика і її значення для правозастосовної діяльності.

Методи  дослідження. У роботі застосовувалися як загальнонаукові так і спеціальні методи. Так, з загальнонаукових методів використано: історичний, системний, структурно-функціональний, конкретно-соціологічний, формально-логічний, статистичний. Серед спеціальних методів використано: порівняльно-правовий, формально-юридичний, правового моделювання, правової статистики. 

Структура і обсяг роботи. Курсова робота викладена на 35 сторінках комп’ютерного набору. Складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури. У роботі використано 22 літературних джерел.

 

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОЗАСТОСОВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Норми права спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до завдань і функцій держави на певному етапі розвитку держави. Ця мета може бути досягнута тільки в тому випадку, якщо норми права будуть реалізуватися на практиці і матиме реальний вплив на відповідні суспільні відносини. Деякі правові норми вимагають правозастосувальної діяльності державних установ і посадових осіб для їх реалізації.

Застосування правових норм – це організована діяльність державної влади компетентних державних органів та посадових осіб щодо реалізації правових норм, що належать до конкретної життєвої ситуації, шляхом прийняття індивідуально-правових рішень (приписів) [16, с. 323].

У юридичній науці існують й інші тлумачення цього поняття. Зокрема, застосування права — це правова форма діяльності уповноважених державних органів та посадових осіб щодо реалізації положень матеріального права, що належать до конкретного життєвого випадку, шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень [17, с. 362].

Правозастосування — спрямована на реалізацію норм права державно-владна діяльність компетентних органів, що здійснюється у встановлених законом формах щодо прийняття індивідуальних правових рішень з конкретних юридичних справ [3, c. 167].

Правозастосування – це владно-організуюча діяльність державних органів і посадових осіб юрисдикції, яка здійснюється в процедурно-процесуальному порядку, що складається в індивідуалізації правових норм, що належать до конкретних суб’єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права [15, с. 389].

Професор П. М. Рабінович вважає, що застосування правових норм – це організаційно-правова діяльність компетентних органів, уповноважених на це громадських об’єднань або їх службових осіб, яка перебуває у встановленні піднормативних формально обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів із метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм [13, с. 45].

Застосування норм права уповноваженими суб’єктами має особливе значення, оскільки, по-перше, ця форма реалізації норм права є важливим засобом управління. По-друге, тільки вони мають право застосовувати санкції до порушників закону. Порушення вимог правових норм створюють, зокрема, у відповідних державних органів притягнути порушника до відповідальності, а у останніх, звичайно — обов’язок понести покарання. Особливістю органів держави є те, що їх права, що стосуються інших суб’єктів права, проявляються відповідно до їх зобов’язань перед державою в цілому. Якщо деякі суб’єкти права в принципі не можуть здійснювати свої права, то в усіх випадках органи державної влади зобов’язані здійснювати свої права щодо інших суб’єктів права [16, с. 324].

Як правило, безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак суб’єктивні права та юридичні обов’язки не можуть виникати і реалізовуватися без втручання держави, яка являє собою правозастосовну діяльність.

Це відбувається:

1. коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки в конкретних осіб можуть виникнути лише після винесення індивідуального рішення державного органу (наприклад, якщо пенсія громадянина призначається на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального за­кладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення ор­гану місцевого самоврядування тощо);
2. коли виникає спір про права і сторони не можуть домовитися про вирішення за змістом суб’єктивних прав та юридичних обов’язків (наприклад, розділ майна судовими органами, госпо­дарських суперечок між юридичними особами в господарському суді тощо. Обсяг таких прав і обов’язків визначається судовими рішеннями);
3. коли скоєно злочин і необхідно визначити ступінь юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин);
4. коли необхідно встановити наявність або відсутність юридично значущих фактів (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим) [17, с. 364].

Застосування права є етапом реалізації права. Воно може за­вершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасуван­ня державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, завершує реалізацію всіх прав та обов’язків, пов’язаних з функціонуванням цієї особи. Однак це не завжди так.

Застосування права також може підключатися на певно­му етапі до «природних» засобів реалізації — дотримання, вико­нання, використання. Наприклад, винесення вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Тому правозастосовна діяльність має додатковий допоміжний характер у загальному механізмі правореалізації.

Необхідність правозастосовній діяльності у регулюванні інди­відуальних відносин пов’язана з наявністю відповідних державних інтересів Ці інтереси адекватно відображають функції, що виконуються державою. По суті, правозастосування направлене на досягнення проміжної, а не кінцевої мети правореалізації і ком­пенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів само­регуляції. У деяких випадках правозастосування має бути обов’язковим етапом реалізації права, наприклад, прийняття, по­новлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об’єктів нерухомості тощо.

Така функція притаманна будь-якій державі і не зменшує обсяг індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. У деяких випадках це навіть обмежує здійснення прав свобод особистості (особи).

Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державни­ми підприємствами, державними акціонерними компаніями).

Зокрема, як приклад можна навести розпорядження Прем’єр-міністра України. Він вимагає, щоб усі суб’єкти підприємницької діяльності погоджувати контракти на ввіз певних лікарських за­собів з окремою державною акціонерною компанією, а також обов’язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії.

Якщо держава покладає опікунські функції на громадянське суспільство в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, вона може втратити очікувані соціальні наслідки правового регулювання. Роль державно-владного втручання полягає в посиленні його захисних функцій і зміні форм гарантій, методів і правозастосування в звуженні кола суб’єктів цієї діяльності та розширенні їхньої відповідальності [17, с. 364].

Враховуючи вищесказане, можна виділити основні риси застосування правових норм:

• у передбачених законодавством випадках воно виступає необхідною організаційною передумовою для реалізації правових норм, внаслідок чого його соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин;
• це діяльність тільки державних органів і уповноважених на це державою суб’єктів, оскільки вона повинна мати державно-владний характер;
• набувають юридично значущого характеру, насамперед на тій підставі, що відносини, які виникають, змінюються або припиняються в результаті такої діяльності, мають вигляд взаємних юридичних прав і обов’язків певних суб’єктів;
• такі відносини, зв’язки встановлюються шляхом винесення (на основі правових норм і відповідно до конкретних життєвих ситуацій) індивідуальних формально-обов’язкових рішень;
• правозастосування здійснюється на підставі юридичних норм і тільки в порядку, встановленому юридичними нормами;
• це свого роду процес, що регулюється спеціальними нормами і складається з послідовних етапів;
• підпорядковується певним загальним вимогам, що забезпечують правомірність, справедливість та ефективність;

8) інтелектуально-юридичні результати правозастосування, тобто відповідні рішення, фіксуються і проявляються зовні у встановленій законодавством формі — в актах застосування права [16, c. 325]

За своїми формами правозастосовна діяльність ділиться на оперативно-виконавчу, правоохоронну та правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність включає дотримання вимог законодавства для надання позитивного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і на­родження, видання наказу про зарахування на навчання, видача свідоцтва про право власності на приватизований об’єкт і т. ін.). Це частина правоохоронної діяльності, і її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, спрямованою на виявлення, запобігання, стримування і розкриття злочинів та осіб, які вчинили злочини.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних і деяких недержавних інститутів, що спрямована на охорону правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Це здійснюється прокуратурою, поліцією, податковою поліцією та органами безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за дотриманням закону, контроль за закупівлею товарів для виявлення незаконних дій).

Правосуддя – це форма державної діяльності, що полягає в розгляді та дозволі судом цивільних, кримінальних та інших справ, віднесених до його повноважень. Це здійснюється тільки загальними і спеціалізованими судами [17, с. 165].

Правозастосування ґрунтується на таких принципах: законність (суворе дотримання законів державними установами та їх посадовими особами в процесі правозастосування), соціальна справедливість (необхідно здійснювати правоохоронну діяльність на благо суспільства та його інтересів), доцільність (облік певних умов та вибір найкращого варіанту рішення) та ефективність прийнятих рішень (повне виявлення та всебічне вивчення матеріалів справи, рішення, засновані на достовірних фактів)  [3, с. 168].

 

РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ

2.1. Поняття юридичної практики

 

У сучасній науковій літературі досі немає чіткого уявлення про зміст та обсяг поняття юридичної практичної діяльності, що пояснюється недосконалістю понятійних рядів загальної теорії юридичної діяльності.

Основною категорією проблем є недостатнє теоретичне опрацювання певних понять, а також довільне використання термінів і їх тлумачення, які є достатніми і необхідними і не враховують принципи і вимоги методології в силу характеру досліджуваного об’єкта. Зокрема, необхідно уточнити поняття соціально-правової практики, відрізнити її від поняття юридичних справ. Крім того, поняття юридичної або правової практики слід відрізняти від поняття юридичної та правової діяльності.

Категорія правового досвіду, яка частіше використовується у характеристиках правової або юридичної практики, також залишається недостатньо розвиненою. Функціональна роль правового досвіду в забезпеченні єдності, ефективності та прогресу правового життя суспільства до кінця не визначена. Вищевказані та деякі інші проблеми, пов’язані з невизначеністю терміну, потребують теоретичного розуміння та доопрацювання питань юридичної практичної діяльності, для задоволення потреб подальшого розвитку відповідної наукової теорії та практики її застосування.

Передусім слід одразу звернути увагу на те, що між схожими та співзвучними між собою словосполученнями «юридична практика» та «юридична практична діяльність» на думку  С. Д. Гусарєва є суттєва різниця, що, як правило, не враховується у правових дослідженнях, а точніше, на яку не звертають уваги, беручи за основу лише універсалізм слова «практика», «практичний».

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!