Магістерська робота ” Трипільська прото цивілізація походження і особливості матеріальної й духовної культури “

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ДИСКУСІЇ ПОХОДЖЕННЯ ТРИПІЛЛЯ 

1.1 Версія індоєвропейського походження 

1.2 Інші версії 

РОЗДІЛ ІІ. ГОСПОДАРСТВО 

2.1 Хліборобство 

2.2 Ремесла 

РОЗДІЛ ІІІ. КУЛЬТУРА 

3.1 Протоміста 

3.2 Знакові системи 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Цивілізація – це певний щабель розвитку суспільства, його матеріальної і духовної культури. І Україна в цьому плані має унікальну історію, іменовану Трипільською цивілізацією, яка була одним з найбільш ранніх центрів розвитку планети. Навіть важко уявити, що за пару тисяч років до єгипетських пірамід на території сучасної України (від Дніпра до Дністра) жив народ, який будував міста-мегаполіси, плавив метал, володів унікальною технікою кераміки і ніколи ні з ким не воював. Тут вперше на Землі стали сіяти хліб, одомашнили коня і навчилися схрещувати рослини. Тут придумали колесо і почали висловлювати слова символами.

Тема Трипільської культури в Україні, безперечно, є актуальною на сьогодні, бо, по-перше, до сьогодні вона повністю не вивчена, досі йдуть розкопки трипільських поселень і стосовно цієї теми у вчених залишається багато суперечностей в тих чи інших аспектах, по-друге, ця культура є складовою частиною цивілізації Старої Європи, але найголовніше це те, що Трипільська культура безпосередньо пов’язана з українським народом та займає значне місце в археології України.

Метою бакалаврської роботи є дослідження походження та особливостей матеріальної й духовної культури Трипільської протоцивілізації.

Згідно мети визначено такі завдання:

1. Охарактеризувати версії походження Трипільської культури;
2. Визначити роль хліборобства у давніх трипільців;
3. Виокремити основні ремесла;
4. Обґрунтувати протоміста як обов’язкової складової трипільської цивілізації;
5. Узагальнити знання щодо знакових систем трипільської культури.

Об’єкт дослідження: історія Трипільської культури.

Предмет дослідження: племена трипільців з їхньою матеріальною та духовною самобутністю.

Історіографія. На жаль, науково-популярних праць, присвячених Трипільській культурі вийшло всього кілька за останні сто років. Праці В. Хвойки видані на початку ХХ ст., давно стали бібліографічними раритетами. Також існує науково-популярна праця, присвячена Трипільській культурі, написана у 1941 р. Т.С. Пассек.

Привертають увагу праці М.Ю. Відейка, де він виклав історію наукових досліджень Трипілля, систематизував сучасні знання про трипільську архітектуру та протоміста, господарство та побут, знакові системи та орнаменти, а також місце трипільців в світі давньоземлеробських цивілізацій.

Наукових праць на тему Трипільської культури опубліковано тисячі. Серед них праці вищезгаданого М.Ю. Відейко, який разом з Н.Б. Бурдо досліджував хронологію та періодизацію Трипілля-Кукутені.

Слід також відзначити праці В.О. Курца, що досліджував тваринництво трипільців, Б.С. Жураківського, І. Сулика, Б. Дворської, які визначають трипільське гончарство не лише як промислову галузь, але й як вид декоративно-прикладного мистецтва.

Вагомий внесок зробив Л.Л. Залізняк, розробивши найбільш науково обгрунтовану теорію походження трипільців з Близького Сходу, а саме Південної Анатолії, при цьому розглянувши їхній зв’язок з українцями.

Ю.О. Шилов розробив свою теорію походження Трипільської культури, яку називав Араттою. Цим же питанням займався О. Шокало, називаючи трипільців «оріями», а їх державу Оратанією (Ораттою) та ін.

Хронологічні межі дослідження: загальновизнане датування періодів та етапів Трипільської культури: біля 5400 рр. до н.е. – біля 2750 рр. до н.е.

Територіальні межі дослідження: Східні Карпати на заході до Середнього Дніпра, від Волині на півночі до узбережжя Чорного Моря та Подунав’я на півдні.

Методологічну основу дослідження: складають методи проблемного викладення матеріалу, науковості, аналізу, загальнонаукові методи.

Структура бакалаврської роботи: складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У розділі І «Дискусії походження Трипілля» нами завдяки версіям походження трипільців визначено, що культура, найімовірніше, не була автохтонною, і прийшовши на сучасні українські землі змогла передати свої знання та культуру іншим племенам, одночасно асимілюючись з ними.

У розділі ІІ «Господарство» дослідили, що трипільці оволоділи передовими на той час технологіями виробництва продуктів – землеробством, тваринництвом, а також великою кількістю ремесел (гончарство, металургія та ін.).

У розділі ІІІ «Культура» виявили, що розвинена знакова система, створена носіями трипільської культури, може сприйматися, як свідчення існування у них писемності. Охарактеризовано протоміста зі складною соціальною структурою населення.

 

РОЗДІЛ І. ДИСКУСІЇ ПОХОДЖЕННЯ ТРИПІЛЛЯ

1.1 Версія індоєвропейського походження

 

Питання щодо походження та етнічності трипільської культури вже давно викликають дискусії серед науковців незважаючи на те, що тривалий час переважали концепції її автохтонності. Питання походження даної культури з часу її відкриття В. Хвойкою є детально описаною[1], однак проблема етнічності трипільців досі не вирішена.

Щодо походження трипільців ми зараз маємо десятки версій серед учених, не беручи до уваги спроби шанувальників історії. Взагалі їх усіх можна розділити на дві групи. До першої належали дослідники, які захищали автохтонну теорію, концепцію корінного походження трипільських племен, згідно з якою останні вже були індоєвропейцями. Друга – міграційна, якої зараз дотримується переважна більшість вчених, які вважають, що трипільці не належать до індоєвропейської мовної сім’ї, а є нащадками перших землеробів у південній частині Малої Азії, які шукали кращої землі, багатої чорноземом та сприятливі кліматичні умови, що дозволили б їм досягти найвищого розквіту своєї культури.

Витоки трипільсьскої культури свого часу визначили румунські вчені в Румунському Прикарпатті, де була наявною культура Кукутені, і перша її фаза, так звана Прекукутені, започаткувала трипільську. Мігрантами з басейну ріки Сирет, лівої притоки Дунаю принесено культуру Прекукутені до Середнього Дністра і Південного Бугу, а українськими археологами надано їй назву ранньотрипільської [2].

Отже, енеолітична культура, існуюча на території Правобережної України і Молдови в VI-III тис. до н.е., повинна мати точнішу назву Трипілля-Кукутені (Додаток 1).

Аналізуючи контакти індоєвропейських і тюркських мов можна зробити припущення, що посередником цих контактів є мова населення трипільців, яке займало територію сусідню з поселенням тюрків та індоєвропейців, однак знаходилося на вищому рівні розвитку[3].

Дослідження українських археологів спільно з британськими, що проводилися з допомогою новітніх високоточних геомагнітних методів, показали, що населення трипільців було організоване в громади, що іноді жили у великих поселеннях, які досягали понад 10 тис. осіб [4]. В той час як в Україні знано більше 2 тис. стоянок трипільської культури площею від 0,5 до 400 га[5], то загальна кількість території розміщення населення повинна складати кілька мільйонів.Така маса людей не могла зникнути без слідів і мала культурно вплинути на новоприбуле населення.

Деякі дослідники у зв’язку з цією проблемою зачіпають питання арійського походження трипільців. Рання історія населення Євразії – одна з дискусійних проблем історичної науки.

Особливо багато суперечок викликає питання про прабатьківщину індоєвропейців. Тривалі дослідження показали, що неможливо встановити точну відповідність між археологічною культурою, антропологічним типом і конкретним народом. Тому основним джерелом інформації є лінгвістичний – мовний матеріал.

Виходячи з цих даних, історики сформулювали чотири основні гіпотези про прабатьківщину індоєвропейців: Балкано-Карпатський регіон, євразійські степи, Передня Азія і циркумпонтійська зона (територія навколо Чорного моря). Кожна з цих гіпотез має прихильників і противників, які наводять докази на підтвердження своїх поглядів[6].

Початок розпаду індоєвропейської спільності зазвичай відносять до рубежу IV–III тис. до н. е. з цього часу індоєвропейські племена розселяються в напрямку на захід і південний захід (на Балкани – греки, фракійці), на південь (в Малу Азію – хети) і схід (в Іран і Середню Азію – іранці, а через Іран в Індію – індоарійці).

В даний час майже всю Північну і частково Південну Індію населяють народності, що говорять індоєвропейськими мовами, в більшій частині Південної Індії говорять дравідської, в Центральній Індії – на мовах мунда і в передгір’ях Гімалаїв – на тибето-бірманських. Крім того, в Південній Індії проживають нечисленні веддоїдні племена. В Ірані в найдавніші часи в південній частині нагір’я жили еламіти, споріднені за мовою дравідів, в Північній і Західній, – племена, споріднені за мовою кавказцям та ін.[7]

Відносно пізно в Індії та Ірані з’явилися так звані індоіранські племена, мова яких належала до індоєвропейської сім’ї. Судячи з близькості мов древніх іранців і індоарійців, а також подібних явищ в культурі і релігії, близько середини III тис. до н. е. існувала індоіранська єдність племен. Поділ відбувся вже після середини II тис. до н. е., коли одна частина племен осіла в Ірані, а інша продовжувала просування в Індію.

Обидві східні групи індоєвропейських племен – іранці та індоарійці, без сумнівів, пройшли через Іранське нагір’я – територію сучасних Ірану й Афганістану. Вважається, що індоіранці були пастушо-землеробськими племенами, причому не тільки вівчарями, а й коров’ячими пастухами. Вони знали плуг або соху і колісний віз на суцільних колесах, в яку запрягали, ймовірно, головним чином волів. Їм, безумовно, був відомий і кінь[8].

Часто такі переселення не залишали про себе ніяких матеріальних даних, тому археологія тут безсила. Винятки становлять ті переселення, які супроводжувалися масовою різаниною і пожежами. Але найчастіше новосельці швидко й легко переймали матеріальну культуру місцевого населення, пристосовуючись до місцевих умов.

Визначаючи можливі шляхи їхнього просування в Іран відкидають зону тодішніх субтропічних лісів, які були непридатними для прогону худоби, – Чорноморське узбережжя і південне узбережжя Каспійського моря, а також високогірні перевали, що доступні для легкого кінного війська без обозу, але є недоступними для важких примітивних обозних возів зі скарбом, жінками і дітьми і для великої рогатої худоби, тобто перевали Великого Кавказу, Гіндукуша і Паміру. Наймовірніше, основна лінія проникнення на південь індоарійських та іраномовних племен – це сучасні Туркменія та Афганістан.

Відкриття Індської цивілізації в 20-х роках XX ст. довело, що культура доарійського населення північного заходу країни була вищою, ніж у прибульців, до руйнування ж Індської цивілізації арії прямого відношення не мали[9].

У літературі зустрічається твердження про те, що носіями арійського духу є сучасні українці. Характерною рисою арійського суспільства був дух войовничості. Війна розглядалася як священне заняття.

Суспільство мало триповерхову структуру: жерці-брахмани, що володіли вищим знанням; з середовища воїнів виходили представники влади – князі, царі, їх атрибутом були чуби – оселедці на головах (вони перш за все означали презирство до смерті, так як тоді був поширений звичай скальпування); общинники, які забезпечували жерців і воїнів всім необхідним. Характерною рисою похоронного обряду аріїв вважають курганні насипи над могилами[10].

Втім, те, чим зараз володіє наука, ніяк не підтверджує не тільки приналежності трипільців до арій, а й володіння аріями якимись особливими якостями.

Трипільська ж культура стала потужною праісторичною основою українського народу. З тих пір вірування, звичаї, пісні, мистецтво, домашній побут, землеробський спосіб життя як загальна ментальність стали для нього об’єднуючим фактором. А ось приналежність трипільців до середземноморського антропологічного типу не подобається прихильникам цієї теорії.

Творець однієї з теорій походження сучасної європейської цивілізації археолог і письменник Ю. Шилов говорить, що на території України нібито створена індоєвропейцями найдавніша в світі держава Аратта і протодержава Аріан[11].

На доказ він наводить якісь написи, знайдені на каменях в нижній течії Дніпра. Відповідно до теорії, яку підтримує Шилов, близько 6200 р. до н. е. експедиція жерців-правителів малоазійського Шу-Еден-на-Кі-дуга («Руки-закону степу країни благої» – так називалося тоді поселення праіндоєвропейців біля сучасного Чатал-Гююка) нібито досягла святилищ Придніпровського Шу-нуна («Руки-закону володарки», сучасної Кам’яної Могили)[12].

У VII тис. до н. е. хлібороби і скотарі малоазійського походження просунулися в долини Дунаю, Дністра, Бугу, Нижнього Дніпра, населені аборигенами-мисливцями і збиральниками. Поступово в циркумпонтійській зоні почала формуватися спільність племен, яка пізніше отримає назву індоєвропейської.

Найбільша хвиля переселенців з Малої Азії (культура Вінча) рушила на Балкани і в Подунав’ї в другій половині V тис. до н. е. нові прибульці відтіснили попередників далі на північ в середнє Подніпров’я. Тут в IV тис. до н. е. і постала землеробська цивілізація, умовно названа трипільською археологічною культурою.

Після кам’яної доби (5-6 тис. років тому) Україна стає тереном протистояння мирного осілого землеробського населення та войовничої скотарської степової євразійської цивілізації. В той час як Правобережжя України населяли предки землеробів Близького Сходу – трипільські племена, у лісостепу Подніпров’я населення перейшло до скотарства[13].

Нова продуктивна галузь первісного господарства швидко розійшлася півднем України у степову зону Євразії на захід Подунав’я і на схід до Монголії. Разом із скотарством поширилася мова й культура народу, який перший опанував і був носієм такої форми економіки – праіндоєвропейців.

В етнокультурному відношенні індоєвропейські степовики становлять своєрідні антиподи землеробського населення Балкан, зокрема його північно-східному форпостові – трипільській культурі.

Землеробське трипільське та скотарське індоєвропейське населення принципово різнилося своїм походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурами, антропологічним типом та іншими етновизначальними факторами. Наприклад, якщо трипільці – це невисокі, тендітні, темнопіґментовані східні середземноморці, то перші скотарі антропологічно були наближеними до північних європеоїдів. Вони мали високий зріст, масивний скелет, світлу пігментацію.

Отже, визнаючи вищезгадані найдавніші скотарі індоєвропейцями, бачимо, що їхні антиподи трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VII-IV тис. до н. е., не були індоєвропейськими.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!