Реферат ” Демократія та демократичний політичний режим “

Зміст

1. Теоретичні засади демократії та еволюція уявлень про демократію
2. Порівняльний аналіз сучасних концепцій демократії
3. Демократія як політичний режим: головні ознаки та типологія
4. Особливості становлення демократії в Україні

Список використаної літератури

 

1. Теоретичні засади демократії та еволюція уявлень про демократію

 

Урізні історичні епохи, в різних державах в поняття “демократія” вкладався різний зміст.

І нині, дана категорія є найбільш багатозначною, багатоаспектною та багатогранною.

Термін „демократія”(грец.demokratia – влада народу, від demos – народ і kratos – влада) означає народовладдя. Вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота. У Стародавній Греції демократія визначалась як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі (чи групі осіб), а народу (зокрема, –усім вільним громадянам античного міста-полісу).

Проблема демократії та її ролі у суспільно-політичному житті є однією із центральних у політології. Науковці наголошують на багатозначності терміну, який використовується в наступних значеннях:

1. Демократія як форма політичної організації суспільства, що грунтується на визнанні народу джерелом влади, участі громадян у процесі прийняття рішень, гарантованості прав і свобод особи, забезпеченні права громадян на контроль за діяльністю владних структур, здійсненні публічної підзвітності правителів громадськості, реалізації принципів представництва інтересів усіх суспільних груп.
2. Демократія як тип політичного режиму.

3.Демократія як тип і форма організації будь-якого суспільного об’єднання (партії, організації, асоціації), що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша демократія).

4.Демократія розглядається як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини, правової захищеності особи, участі громадян в управлінні державою тощо).

5.Перетворюючись із світоглядного ідеалу в цілі політичної діяльності демократія набуває ознак громадського руху за відповідні світоглядні цінності (національно-демократичного, соціально-демократичного, ліберально-демократичного, християнсько-демократичного тощо).

Отже, термін „демократія” є одним з найбільш розповсюджених, багатоаспектних і багатозначних понять як політичної теорії так і політичної практики.

Узагальнюючи багатоманітність трактувань, зазначимо, що демократія:

• це організація та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв’язуванні проблем і питань суспільного врядування;
• це форма суспільного ладу, заснована на участі громадян в процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким і виконавчим органам влади, за якої гарантуються права і свободи особистості і меншин, забезпечується право громадян на контроль за діяльністю владних структур, реалізуються принципи поділу влади та представництва інтересів всіх соціальних груп;
• це форма організації та функціонування політичної системи, за якої існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.

Залежно від ступеня участі народу в управлінні суспільними справами, демократія може функціонувати упевних організаційних формах – прямій (безпосередній) та представницькій.

Пряма (безпосередня) демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу при виробленні та прийнятті державних рішень (на зборах, референдумах, плебісцитах, всенародних обговореннях тощо).

Представницька демократія – форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які діють від імені своїх виборців та підзвітні їм.

Представницька демократія передбачає опосередковану участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними своїх представників в органи державної влади.

Історично первинною формою демократії вважається демократія, яка виникла і функціонувала у античних містах-полісах в 5 ст до н.е. Добу античності часто називають класичним періодом полісної організації суспільства.

Античний поліс – це місто-держава, певна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства у Стародавній Греції та Стародавній Італії, що об’єднував вільних громадян міста. Поліс мав власні форми політичного устрою, звичаї, традиції, право. Брати активну участь у політичному житті поліса – було обов’язком кожного громадянина.

Початки демократичного врядування прийнято пов’язувати з реформами Солона у VI столітті до н.е. Однак особливого розвитку демократія набула в Афінській державі часів Перікла (490-429 рр. до н.е.), якого називають “батьком афінської демократії”. В Афінській державі вирішення усіх важливих суспільних питань та загальнодержавних справ відбувалось на народних зборах, до участі у яких залучались громадяни полісу.

Суспільне життя характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою високою політичною активністю. Політика для афінянина не була віддаленим та відчуженим об’єктом, а сприймалась, як частина життя. Однак варто зазначити, що громадянство в ті часи було дуже обмеженим і його мало далеко не все населення держави, яку сучасних демократіях.

Отже, основними рисами античної демократії були:

• Маломасштабність демократії. Демократія не поширювалась на інші міста-поліси і не сприяла об’єднанню греків навіть перед зовнішньою загрозою.
• Широке застосування механізмів прямої демократії, коли усі громадяни полісу мали право і обов’язок брати участь у прийнятті рішень з важливих державних питань. Найчастіше це відбувалось на міських зборах, які скликались виборним органом.
• Участь громадян у здійсненні правосуддя та виконання ними адміністративних функцій у державних установах. Ці посади займались на виборній основі або шляхом жеребкування на один рік.
• Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян.
• Одностайність при прийнятті рішень. Фракційність і інакомислення засуджувалися і каралися остракізмом – відлученням від громади (в Афінах – терміном на 10 років).
• Вузьке громадянство, яке обмежувалося корінним (у другому поколінні для афінської демократії) вільним населенням чоловічої статі міста – держави.
• Принцип рівності та свободи громадян виводився з членства у даній громаді і був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні людські чи політичні права були відсутні.

Починаючи з XVII–XVIII століть починають формуватись національні держави. Уявлення про демократію суттєво змінюється. Сфера застосування поняття демократії переноситься з міста-держави на націю-державу. Тобто, старе розуміння демократії (як самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, базувалось на єдиній волі народу і здійсненні народного суверенітету через пряму участь в управлінні) не знаходить застосування в державних об’єднаннях з великими територіями і багаточисельним населенням.

Вкінці XVIII-поч. XIX століть розвиток ідей народного суверенітету відбувається у новому напрямку політичного плюралізму й представництва інтересів. Формуються уявлення про демократію як форму правління, при якій владний суверенітет народу реалізується як через пряме народовладдя так і через делегування владних повноважень представницьким органам.

Отже, сучасне розуміння демократії пов’язане із становленням національних держав у Нові часи та із виникненням складних плюралістичних суспільств, перед якими постала важлива проблема врегулювання конфліктів інтересів та захисту прав особи.

 

2. Порівняльний аналіз сучасних концепцій демократії

 

Проблеми демократії на її сучасному рівні — одне з головного в політології. Нині в західному світі їх багатоманітність, складність, безпосередня зумовленість політичною практикою, неоднаковість у різних країнах визначають різноманітність і суперечливість як підходів до вивчення, так і існуванням численних концепцій у науці. Усі вони так чи інакше враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів виходять з того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за участю обраних представників народу.

Теоретики демократії на підставі досліджень дійшли висновку, що індивід набуває свої ідеї, цінності і мотиви діяльності та творчості лише в групах і взаємодіє з цими групами. Тобто в політичній сфері індивід реалізує себе через ідентифікацію з групою. У цьому випадку досить значну увагу привертає до себе проблема участі в політичному житті і політичному процесі.

Класична теорія демократії формувалася в умовах руйнування станового поділу суспільства і пошуку форм народовладдя. Представники класичного напряму цю проблему зводили до обгрунтування відносин громадян і держави у визначенні народом завдань держави. За концепцією Руссо, суверенітет народу може бути реалізований лише самим народом. Тільки завдяки безпосередній участі в прийнятті рішень громадянин не відділяється від держави і виступає її частиною.

Передача суверенітету народу передбачала відчуження усіх прав людини на користь общин, народ на загальних зборах вирішує всі питання. Руссо вважав, що при такому відчуженні людина має більше можливостей розвиватися та духовно збагачуватися. Добре відомо, що ідея досягнення загального блага самим народом абстрактна та утопічна і веде до деспотизму, який прикривається турботою про благо народу.

До сучасного розуміння демократії дійшов не Руссо, а Локк, який попереджував, що деспотична влада загрожує безпеці і життю людини. Тому-то стали приділяти більше уваги не тому, хто править, а тому, як здійснюється влада. Народ складається з груп, які об’єднуються і мають своїх представників, котрі виражають їх інтереси. Демократія зводиться до механізму представництва, режиму конституціоналізму, гарантування прав меншості.

Класична теорія демократії наповнюється системою представництва народу. Визначається, що влада може здійснюватися не суспільством у цілому, а тими, яким участь делегована. Прийняття ідеології представницької демократії спонукало до розроблення критеріїв вільних виборів. Загальне виборче право і рівність виборців, вільні вибори, парламентаризм, розвиток партійних систем стали організаційною основою сучасних західних демократій.

Сучасні концепції демократії сформувалися на базі двох альтернативних напрямах: руссоїстському, що мало розвиток у соціалістичній (марксистській) теорії, і ліберальному; перші відносяться до колективістського, другі — до конкурентного типу.

В основі колективістського типу демократії — визнання соціальної єдності, панування єдиної загальнодержавної волі над волею громадян, корінних суспільних і особистих інтересів, колективізм, забезпечення державою соціальних гарантій, прав і свобод кожного члена суспільства, що є основою соціалістичної демократії як теоретичної її моделі. Таким чином, ця модель демократії абсолютизує роль загальної волі народу, відкидає автономність окремих суб’єктів у системі демократичних відносин, нехтує свободу вибору і політичного самовизначення особистості, а це є основою демократії.

Теоретична модель конкурентної демократії лежить в основі сучасних західних ліберальних концепцій демократії. Основа цих теорій — пріоритет особистості над суспільством і державою, вона є первинною, становить основу держави і є джерелом влади. Представницька демократія є головною рисою цього напряму, коли встановлюються відносини, які ґрунтуються на повноваженнях і довірі, створюються реальні основи для прийняття рішень, впроваджується принцип відповідальності при меншій увазі до принципу співучасті.

Сучасні ліберальні демократії частіше розглядаються як плюралістичні. Ця теорія виходить з необхідності ширшого представництва в системі політичної влади і управління інтересами різних соціальних груп. Рівновага політичних сил встановлюється в демократичному процесі завдяки несприйняттю монополізації політичних рішень. Сучасне розуміння плюралістичної демократії включає права людини, конкуренцію легальних політичних сил, правотворчість парламенту, розподіл влади, федералізм.

Прихильником плюралістичної теорії демократії є політолог Р. Даль. Сутність його аргументів зводиться до таких положень:

• демократія плюралістична допускає існування великої кількості організованих інтересів;
• організовані інтереси конкурують між собою у володінні політичною владою і впливом;
• конкуруючі інтереси взаємно контролюють один одного і обмежують владу;
• плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної рівноваги, щонайкраще враховує суспільні і групові інтереси під час прийняття політичних рішень.

Концепція Р. Даля підтримує систему політичного управління, яка забезпечує відкрите суперництво політичних груп за владу.

У західній політологічній теорії є різні варіанти концепції плюралістичної демократії. Наприклад, А. Лейпхарт досліджує демократію в багатоскладових суспільствах; він назвав цей тип демократії, співсуспільною демократією. Ця форма демократії дає можливість досягти стабільного правління в умовах полі-етнічних, багатонаціональних суспільств. її характерні ознаки:

• влада здійснюється коаліцією політичних лідерів, через що досягається союз інтересів (ліберальні моделі побудовані на принципі конкуренції інтересів);
• «взаємне вето», що є гарантом інтересів меншості;
• пропорційність — головний принцип представництва;
• автономність кожної групи коаліції у вирішені внутрішніх справ.

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!