Курсова робота “Право власності на земельну ділянку”

ЗМІСТ

 

ВСТУП

Розділ І. Генеза інституту права власності на земельну ділянку 

Розділ II. Інститут права власності на земельну ділянку у сучасних джерелах права 

2.1. Інститут права власності на земельну ділянку у національному законодавстві 

2.2. Комперавістичний аналіз інститут права власності на земельну ділянку у  законодавстві зарубіжних країн 

РОЗДІЛ IIІ. Практичні аспекти регулювання інституту права власності на земельну ділянку в Україні 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 ВСТУП

 

Актуальність теми. Поточні суспільні відносини характеризуються активністю світових геополітичних трансформацій. Для України період утвердження як держави синхронізувався з активними спробами відмовитися від радянських правових тенденцій, реформувати законодавство у напрямі, націленому на євроінтеграцію та дотримання нових міжнародно-правових вимог, нормативів та стандартів. Як вбачається, першим кроком до такого курсу став вступ України до Ради Європи у 1995 році, а з 2014 року українська спільнота спостерігає за розвитком відносин України та Європейського Союзу.

Однією із визначальних директив зміни поточного стану суспільних відносин є перегляд системи права власності на окремі об’єкти цивільного права. На наше переконання, такі зміни не можуть відбуватися без комплексного дослідження інститутів, механізмів та процедур цивільного, господарського, земельного та інших галузей права як у практичній, так і в теоретичній площині, що зумовлює актуальність теми нашої наукової роботи.

Мета роботи полягає у дослідженні права власності на земельну ділянку. Досягнення означеної мети відбувалося шляхом розв’язання таких завдань:

1. дослідити генезу інституту права власності на земельну ділянку;
2. проаналізувати регулювання інституту права власності на земельну ділянку у сучасних джерелах права, а саме крізь призму національного і зарубіжного законодавства;
3. дослідити окремі практичні аспекти регулювання інституту права власності на земельну ділянку в Україні.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що пов’язані із правом власності на земельну ділянку.

Предмет дослідження – генеза та поточне нормативне регулювання суспільних відносин, що пов’язані із правом власності на земельну ділянку.

Методи дослідження: філософські: діалектичний, синергетичний – дослідження права власності на земельну ділянку як динамічної категорії розвитку, метафізичний – дослідження наукового поняття права власності на земельну ділянку; загальнонаукові: аналіз, синтез – при дослідженні суспільних відносин, що пов’язані із правом власності на земельну ділянку, а також актів та норм, які регулюють право власності на земельну ділянку.

Інформаційна база дослідження. Джерелами дослідження слугували наукові статті, монографії, інші публікації, міжнародні та національні нормативно-правові акти.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, чотирьох підрозділів, загальних висновків, списку використаної літератури, додатків. Обсяг основної частини роботи становить 35 сторінок.

 

РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗА ІНСТИТУТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ

 

Інститут власності на земельну ділянку як сукупність суспільних відносин, безперечно, має довгу історію, а його започаткування вчені пов’язують із виникненням перших прото-держав, проте у сучасному розумінні цієї правової категорії, появу інституту права власності на земельну ділянку в Україні пов’язана із появою у Закарпатській Україні XVII  – XVIII ст. латифундій (доміній) угорських магнатів. Після скасування в західноукраїнських регіонах кріпосного права, земля, що була об’єктом земельної власності окремих панів, церкви та держави, складала 40 % від усіх земель.

На українських землях, що перебували у той час в складі Російської імперії, інститут права власності на земельну ділянку був врегульований маніфестом імператриці Катерини II від 28 червня 1782 року та надав право власності на надра землі власникам усіх маєтків, а царський указ від 22 вересня 1782 року декларував виключне право поміщиків на використання лісів, що росли на їхніх землях [16]. Організаційно-правову основу для розвитку приватної власності на землю включно із всіма правомочностями (володіння, користування, розпорядження) створила селянська реформа 1861 року. Якщо до реформи право на володіння землею мали переважно дворяни (див. Дворянство), то впродовж другої половини XIХ – початку ХХ століття,  його могли отримати вже і селяни.

Водночас, передбачалося унеможливлення здобуття права власності на земельну ділянку для окремих категорій населення: після польського повстання 1863–1864 років, уряд заборонив полякам купувати землю на Правобережній Україні. Аналогічна заборона поширювалась і на євреїв. Приватизації селянських наділів сприяла Столипінська аграрна реформа, розпочата указом імператора Миколи II від 9 листопада 1906 року надав селянам право на «закріплення за собою в особисту власність належної їм частини землі». У 1906—1907 рр. указами царя деяка частина державних і надільних земель була передана Селянському банку для продажу селянству з ціллю послаблення земельної тісноти, хоч насправді земля скуповувалася в основному заможними селянами, і які одержали таким чином додаткові можливості для розширення господарства [17].

14 червня 1910 року Третя Державна дума ухвалила «Закон про зміни і доповнення до деяких постанов про селянське землеволодіння», яким визнала надільні землі селян в общинах, що не проводили перерозподілу, спадковими, із правом особистої власності. Принципове значення для приватизації надільної землі мав «Закон про землевпорядкування» від 29 травня 1911 року (діяв до 1917 року), згідно з яким землевпорядні комісії отримали право виділяти селянам належну кожному з них частину общинної землі в приватну власність без дозволу на це в общини. За роки Столипінської аграрної реформи на засадах приватної земельної власності було створено 982 тисячі хуторів та відрубів.

Революційні перетворення 1917 року в Україні значною мірою були спрямовані саме на зміни в системі існуючих форм земельної власності. Партії соціалістичного спрямування, які складали організаційну основу Української Центральної Ради, визначили спрямованість земельних реформ Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського приватну власність на землю було оголошено «фундаментом культури і цивілізації» [15].

Наприкінці 1918 було відновлено УНР, найвищим органом держ. влади стала Директорія УНР. Законодавчі акти попередньої влади були скасовані. Натомість Директорія ухвалила власні, зокрема: «Закон про наділення землею малоземельних та безземельних», «Закон про додаткове наділення землею козаків Української народної республіканської армії». Згідно з цими законами, приватну власність на землю знову було ліквідовано, адже земля мала надаватися в подвірне користування всім, хто її обробляв, незалежно від статі, віросповідання, національності.  

Після перемоги Жовтневого перевороту в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докорінні зміни, адже на українських землях, підвладних більшовикам, приватна власність на землю формально була скасована «Декретом про землю», прийнятим Другим Всеросійським з’їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 року та запровадженим в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з’їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р, хоча фактично, незважаючи на соціалізацію та націоналізацію, вона продовжувала існувати у вигляді індивідуального селянського господарства (до початку колективізації сільського господарства).

Право розпоряджися землею обмежували земельні громади Дозволялося орендувати землю та застосовувати найману працю. Приватну форму власності на землю де-факто замінювало громад. (подвірне, хутірське, посмужне), а також колективне землекористування (див. Комуна сільськогосподарська, Артіль сільськогосподарська) [15]. Рада народних комісарів РСФРР Декретом «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 року скасувала приватну власність на землю остаточно, а земля передавалася трудящим на засадах землекористування. Цей акт складений на базі Основного закону про соціалізацію землі, 27 січня (9 лютого) 1918 р.

Практичним керівництвом для реалізації Декрету стала «Тимчасова інструкція перехідних заходів щодо здійснення Закону про соціалізацію землі», згідно з якою на місцях землю розподіляли земельні комітети під контролем губернських, повітових та волосних Рад, а селяни звільнялися від заборгованості банкам та орендних платежів, мали безоплатно отримати 150 млн десятин землі на умовах зрівняльного переділу селянських наділів. Насправді радянська, держава під час розподілу землі підтримувала комітети бідноти.

У багатьох повітах приймалися постанови про примусову ліквідацію хутірських господарств та поділ відрубів, що породило соціальну напруженість у селі, викликало опір куркульства і стало однією з причин участі заможного селянства у боротьбі проти більшовиків у період Громадянської війни в Росії у 1918 – 1922 роках. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду 1919 року проголосив, що землі поміщиків із всім «живим і мертвим інвентарем» повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Радянський уряд України оголосив усі фабрики, заводи, копальні, банки, торгові установи власністю трудящих; а поміщицькі землі з усім інвентарем безоплатно передавалися селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 року, а також в декреті Ради народних комісарів УСРР від 3 квітня 1920 року [22].

 

Для отримання повного тексту придбайте роботу!